Головна Головна -> Твори -> МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ М. ХВИЛЬОВИЙ: МОРАЛЬНИЙ ВИБІР ОСОБИСТОСТІ В ТОТАЛІТАРНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ М. ХВИЛЬОВИЙ: МОРАЛЬНИЙ ВИБІР ОСОБИСТОСТІ В ТОТАЛІТАРНОМУ СУСПІЛЬСТВІ



Микола Хвильовий (1893—1933) є однією з найвизначніших постатей в українській літературі XX століття. Народився він на Харківщині в учительській родині. Характер і погляди письменника сформувалися за складних умов; бідування сім?, нескінченні пошуки роботи, окопи першої світової війни, грандіозні соціальні катаклізми в більшовицькій Україні, свідком і учасником яких він був. Свою літературну діяльність Хвильовий розпочав як поет. Збірки поезій «Молодість» і «Досвітні симфонії» привернули увагу читачів яскравою самобутністю творчого обдаровання автора, свіжістю образів, імпресіоністичною манерою письма. Але по-справжньому талант Хвильового реалізувався у прозі. Дебютував він як прозаїк збіркою новел «Сині етюди» (1923). В поява стала знаменним явищем в українській літературі. Аналізуючи перші прозові твори письменника, Олександр Білецький назвав його «основоположником нової української прози». Серед інших важливих художніх здобутків Хвильового — збірка новел «Осінь» (1923), повісті «Санаторійна зона» (1924), «Іван Іванович» (1929) та інші, а також незакінчений роман «Вальдшнепи», який письменник знищив перед смертю.
Непростим виявився життєвий і творчий шлях Миколи Хвильового. У його долі трагічно відбилися протиріччя революційної епохи, її прекрасні і жорстокі миттєвості. Коли 1917 р. до влади в Росії прийшли більшовики, то чи не перше, що вони зробили, прагнучи утвердження нового суспільства, була відміна норм моралі, які сьогодні ми називаємо загальнолюдськими. За тисячоліття свого існування людство збагнуло: зло, насильство, заздрість убивають не лише тих, на кого вони спрямовані, а й тих, хто їх породжує. Божі заповіді «не убий», «не вкради», «не свідкуй неправдиво на свого ближнього», «не жадай дому ближнього свого» стали непорушними моральними законами для людей різних епох і країн. Але тільки не для революціонерів, які з властивими їм холодною розсудливістю і прагматизмом вважали, що суворі моральні заборони будуть лише перешкоджати справі побудови щасливого суспільства. Вони, як древні язичники, вірили, що, принісши в жертву своєму божеству — революційній ідеї — людську кров, стануть переможцями, досягнуть бажаної мети.
Найголовніша моральна заборона завжди стосувалася життя людини, яке вважалося і вважається найбільшою цінністю. Але для революціонерів тут не існувало великої проблеми. Задовго до подій 1917 р. більшість із них, сповідуючи відомий принцип «Мета виправдовує засоби», готова була використати насильство як засіб досягнення вимріяної цілі. За спогадами відомої революціонерки Марії Спиридонової, Ленін під час розмови з нею сказав: «Моралі в політиці немає, а є тільки доцільність».
Давно хтось підмітив: «Задумують революції ідеалісти, здійснюють їх фанатики, а до влади приходять негідники». Здобувши перемогу, революціонери навряд чи здогадувалися, що час розплати прийде дуже швидко. Зло, посіяне ними в душах людей, незабаром дало свої отруйні сходи. Дозволивши убивати й убиваючи інших, вони й не здогадувалися, що незабаром почнуть убивати їх самих. Одні передчасно зійшли в могили від страшних хвороб, викликаних розрухою і громадянською війною, інших убили суперники, дехто, не витримавши мук совісті й розпачу від втрачених ілюзій, пішов із життя добровільно.
У цьому трагічному ряді постає й ім’я М. Хвильового. Громадянська війна розколола Україну на два ворожих табори. Захоплений революційною романтикою, М. Хвильовий прагне утвердження в суспільстві ідей братерства, рівності, свободи. Він стає більшовиком, зі зброєю в руках бореться за майбутню «загірну комуну». Хвильового, як і багатьох інших, привабили більшовицькі гасла, обіцянки дати народам мир, землю, волю. Він мириться з насильством, вважаючи його обов’язковим атрибутом революції. Але ж Хвильовий не лише революціонер-романтик, а й письменник, що любить життя і людей, глибоко відчуває трагічність доль тих, хто потрапив у вир громадянського протистояння. І, як письменник-гуманіст, він не може не бачити всієї жахливості братовбивчої війни, самої ідеї насильства.
Минають місяці і роки, змінюються й думки та почуття Миколи Хвильового, іншою стає тональність його творів. Ранні вірші й новели, сповнені оптимізму і світлої віри у краще майбутнє, заступають прозові твори, у яких з’являються нові ноти — розчарування, гіркоти, безнадії, розпачу. Нищівна сатира цілком замінює романтичний пафос у новелах Хвильового. Письменник не міг не бачити, як гаснуть ідеали революції, як морально деградує суспільство. Інтуїція підказує йому, що не можна побудувати щастя одних на стражданні і смерті інших. Він починає розуміти, що ідея насильства, яка лежить в основі всіх революцій, бумерангом повертається до тих, хто її сповідує, і карає безжально та невідворотно. Хвильовий глибоко страждає. Як революціонер він повинен славити насильство, як письменник і людина — засуджувати його. Микола Хвильовий опиняється в зачарованому «подвійному колі», з якого не може знайти виходу.
У подібній ситуації опинився герой новели «Я(Романтика)». Цей твір часто називають новелою-передбаченням. В основі його лежать події, що відбувалися в Україні під час революції і громадянської війни. Чекістські трибунали, масові розстріли, сльози й розпач приречених на смерть — усе це Хвильовий бачив на власні очі. Враження від побаченого й пережитого викликали у нього гіркі роздуми про революцію й революціонерів ” і спонукали до написання новели.
Герой твору — справжній революціонер-фанатик. Він чекіст, його щоденною роботою є вбивство людей, запідозрених в інакодумстві. Молох революції вимагає все нових і нових жертв. Герой новели вірить, що ці жертви наблизять усіх до «загірної комуни». І коли черга доходить до його власної матері, він, відкинувши вагання, «у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню». Так замкнулося криваве коло.
У новелі «Я(Романтика)» яскраво проявилися ті стильові особливості, які й відрізняють твори Хвильового від творів інших письменників. Це, зокрема, використання таких прийомів, як переплетіння уявних і реальних епізодів, введення образів-символів, деталей-символів. Ранній прозі письменника притаманна особлива музикальність, яка, попри композиційну хаотичність, свідомо витриману письменником (брак послідовності у викладі подій, часові зміщення, акцентування уваги на миттєвих настроях і враженнях, що ніби вриваються в перебіг подій), проявляється в будові речень, діалогів і монологів, підборі слів.
Новела «Я(Романтика)» є зразком романтичної, з виразними елементами імпресіонізму, манери письма. Лексичний аналіз твору допомагає простежити, як з’являється, за словами Ю. Пригорницького, «аромат притчі, її всечасовості». Слова «ревком», «штаб Духоніна», «чека» нагадують про час і місце недавніх революційних подій, учасником яких був Хвильовий. З далекого часового мороку з’явилися й живуть у творі не всім зрозумілі «версальці» (контрреволюціонери), «інсургенти» (від лат. повстанці), «синедріон» (верховний суд у стародавній Іудеї). Ці слова, ставши символами епох, що давно минули, допомагають зрозуміти думку Хвильового: часи змінюються, але люди, на жаль, не завжди, і кожне нове покоління повинно знову і знову шукати відповіді на вічні питання.
Новела «Я(Романтика)» присвячена «Цвітові яблуні» М. Коцюбинського. І це не випадково. Адже Хвильового називають спадкоємцем кращих традицій Коцюбинського, чия творчість відзначалась глибоким проникненням у психологію героїв.
Широким є коло тем, розкритих у новелі. Автор зображає жорстокий чекістський терор в Україні під час громадянської війни, його непокоїть думка про те, що переслідування і знищення інакодумців завжди супроводжують зміни суспільних формацій. У центрі уваги Хвильового — тема роздвоєння людської особистості, що бере на себе відповідальність перебудовувати світ шляхом убивства інших і втрачає власну сутність, своє «я».
Проблематика твору доволі складна. Одна з найважливіших проблем новели відображена у словах, сказаних і про ліричного героя, і про самого Хвильового:«Я — чекіст, але я й людина». Іншими словами, як поєднати загальнолюдські цінності з їх загальновідомим «Не убий!» і цінності класові, революційні, які віддзеркалилися у хрестоматійній фразі Максима Горького: «Якщо ворог не здається, його знищують»? Ця вічна дилема щоразу невмолимо жорстоко поставала перед революціонерами різних країн і епох, і кожне покоління намагалося розв’язати її по-своєму. Але проблематика новели не обмежується лише цією проблемою. До якої міри самозречення повинна доходити відданість ідеї? Чи виправдовує мета засоби? — ось ті питання, відповідь на які намагався знайти М. Хвильовий.
Роздумуючи разом із автором над порушеними ним проблемами, приходимо до однозначного висновку, до головної думки, що пронизує увесь твір: той, хто задля ідеї, хай навіть і найкращої, позбавляє життя інших, неминуче зазнає моральної деградації і спустошення. Нікому не можна безкарно вбивати, постріл в іншу людину — це щоразу постріл у самого себе, у найсвятіше, що є в душі у кожного, — у доброту, любов, людяність, тобто все те, що робить людину людиною, а не двоногою біологічною істотою з низьким лобом і примітивними інстинктами.
Передчуваючи, до чого може довести людину фанатизм, зокрема фанатизм революційний, М. Хвильовий ще в одному своєму творі зображає жахливу картину матеревбивства. Це новела «Мати». Жінка, що виростила двох синів, стає жертвою одного з них, охопленого ненавистю до рідного брата, що сповідує інші політичні принципи.
У новелах «Кіт у чоботях» та «Іван Іванович» письменник простежує за змінами у характерах і поведінці своїх товаришів по партії. Одні з них, як товариш Жучок, втрачаючи індивідуальність, жіночність і доброту, перетворюються у партійних роботів. Інші, як Іван Іванович, прикриваючись революційною фразою, своїми манерами, діями, поведінкою все більше й більше нагадують аристократів, з якими вони так наполегливо боролись під час революції.
Уважно спостерігаючи за змінами, які відбувалися в суспільстві, за крахом революційних ідеалів, М. Хвильовий побачив, що «з розмаху революційного нічого не вийшло» («Вальдшнепи»), він, як герой його оповідання «Я(Романтика)», «йшов у нікуди, без мислі, з тупою пустотою на згорблених плечах».
Зрадити ідеалам свободи, правди, рівності означало для Хвильового моральну смерть, відстоювання своїх переконань загрожувало фізичною загибеллю. В одній із своїх статей Дмитро Донцов, досліджуючи творчість М. Хвильового, написав про нього: «…між фізичною і моральною смертю Хвильовий вибере першу, як менш страшну». На відміну від головного героя новели «Я(Романтика)» Хвильовому вистачило мужності відвести револьвер від серця матері-України і, розірвавши замкнене коло насильства, поставити крапку у своїй революційній біографії. Він зробив трагічний вибір, ціною якого стало його життя.
Протягом багатьох років точилися гострі суперечки навколо імені Миколи Хвильового. Ніби передбачаючи їх, письменник у поемі «Електричний вік» написав слова, що допомагають нам зрозуміти таїну його життя і творчості:
Так споконвіку було.
Одні упирались з ганчіркою в руці,
а другі тяглися до стяга зорі
і йшли за хвостами комет,
горіх розкусивши буття.
І хіба посміє вічність
шпурнути в моє обличчя
докір.?

Микола Хвильовий (1893—1933) є однією з найвизначніших постатей в українській літературі XX століття. Народився він на Харківщині в учительській родині. Характер і погляди письменника сформувалися за складних умов; бідування сім?, нескінченні пошуки роботи, окопи першої світової війни, грандіозні соціальні катаклізми в більшовицькій Україні, свідком і учасником яких він був. Свою літературну діяльність Хвильовий розпочав як поет. Збірки поезій «Молодість» і «Досвітні симфонії» привернули увагу читачів яскравою самобутністю творчого обдаровання автора, свіжістю образів, імпресіоністичною манерою письма. Але по-справжньому талант Хвильового реалізувався у прозі. Дебютував він як прозаїк збіркою новел «Сині етюди» (1923). В поява стала знаменним явищем в українській літературі. Аналізуючи перші прозові твори письменника, Олександр Білецький назвав його «основоположником нової української прози». Серед інших важливих художніх здобутків Хвильового — збірка новел «Осінь» (1923), повісті «Санаторійна зона» (1924), «Іван Іванович» (1929) та інші, а також незакінчений роман «Вальдшнепи», який письменник знищив перед смертю.
Непростим виявився життєвий і творчий шлях Миколи Хвильового. У його долі трагічно відбилися протиріччя революційної епохи, її прекрасні і жорстокі миттєвості. Коли 1917 р. до влади в Росії прийшли більшовики, то чи не перше, що вони зробили, прагнучи утвердження нового суспільства, була відміна норм моралі, які сьогодні ми називаємо загальнолюдськими. За тисячоліття свого існування людство збагнуло: зло, насильство, заздрість убивають не лише тих, на кого вони спрямовані, а й тих, хто їх породжує. Божі заповіді «не убий», «не вкради», «не свідкуй неправдиво на свого ближнього», «не жадай дому ближнього свого» стали непорушними моральними законами для людей різних епох і країн. Але тільки не для революціонерів, які з властивими їм холодною розсудливістю і прагматизмом вважали, що суворі моральні заборони будуть лише перешкоджати справі побудови щасливого суспільства. Вони, як древні язичники, вірили, що, принісши в жертву своєму божеству — революційній ідеї — людську кров, стануть переможцями, досягнуть бажаної мети.
Найголовніша моральна заборона завжди стосувалася життя людини, яке вважалося і вважається найбільшою цінністю. Але для революціонерів тут не існувало великої проблеми. Задовго до подій 1917 р. більшість із них, сповідуючи відомий принцип «Мета виправдовує засоби», готова була використати насильство як засіб досягнення вимріяної цілі. За спогадами відомої революціонерки Марії Спиридонової, Ленін під час розмови з нею сказав: «Моралі в політиці немає, а є тільки доцільність».
Давно хтось підмітив: «Задумують революції ідеалісти, здійснюють їх фанатики, а до влади приходять негідники». Здобувши перемогу, революціонери навряд чи здогадувалися, що час розплати прийде дуже швидко. Зло, посіяне ними в душах людей, незабаром дало свої отруйні сходи. Дозволивши убивати й убиваючи інших, вони й не здогадувалися, що незабаром почнуть убивати їх самих. Одні передчасно зійшли в могили від страшних хвороб, викликаних розрухою і громадянською війною, інших убили суперники, дехто, не витримавши мук совісті й розпачу від втрачених ілюзій, пішов із життя добровільно.
У цьому трагічному ряді постає й ім’я М. Хвильового. Громадянська війна розколола Україну на два ворожих табори. Захоплений революційною романтикою, М. Хвильовий прагне утвердження в суспільстві ідей братерства, рівності, свободи. Він стає більшовиком, зі зброєю в руках бореться за майбутню «загірну комуну». Хвильового, як і багатьох інших, привабили більшовицькі гасла, обіцянки дати народам мир, землю, волю. Він мириться з насильством, вважаючи його обов’язковим атрибутом революції. Але ж Хвильовий не лише революціонер-романтик, а й письменник, що любить життя і людей, глибоко відчуває трагічність доль тих, хто потрапив у вир громадянського протистояння. І, як письменник-гуманіст, він не може не бачити всієї жахливості братовбивчої війни, самої ідеї насильства.
Минають місяці і роки, змінюються й думки та почуття Миколи Хвильового, іншою стає тональність його творів. Ранні вірші й новели, сповнені оптимізму і світлої віри у краще майбутнє, заступають прозові твори, у яких з’являються нові ноти — розчарування, гіркоти, безнадії, розпачу. Нищівна сатира цілком замінює романтичний пафос у новелах Хвильового. Письменник не міг не бачити, як гаснуть ідеали революції, як морально деградує суспільство. Інтуїція підказує йому, що не можна побудувати щастя одних на стражданні і смерті інших. Він починає розуміти, що ідея насильства, яка лежить в основі всіх революцій, бумерангом повертається до тих, хто її сповідує, і карає безжально та невідворотно. Хвильовий глибоко страждає. Як революціонер він повинен славити насильство, як письменник і людина — засуджувати його. Микола Хвильовий опиняється в зачарованому «подвійному колі», з якого не може знайти виходу.
У подібній ситуації опинився герой новели «Я(Романтика)». Цей твір часто називають новелою-передбаченням. В основі його лежать події, що відбувалися в Україні під час революції і громадянської війни. Чекістські трибунали, масові розстріли, сльози й розпач приречених на смерть — усе це Хвильовий бачив на власні очі. Враження від побаченого й пережитого викликали у нього гіркі роздуми про революцію й революціонерів ” і спонукали до написання новели.
Герой твору — справжній революціонер-фанатик. Він чекіст, його щоденною роботою є вбивство людей, запідозрених в інакодумстві. Молох революції вимагає все нових і нових жертв. Герой новели вірить, що ці жертви наблизять усіх до «загірної комуни». І коли черга доходить до його власної матері, він, відкинувши вагання, «у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню». Так замкнулося криваве коло.
У новелі «Я(Романтика)» яскраво проявилися ті стильові особливості, які й відрізняють твори Хвильового від творів інших письменників. Це, зокрема, використання таких прийомів, як переплетіння уявних і реальних епізодів, введення образів-символів, деталей-символів. Ранній прозі письменника притаманна особлива музикальність, яка, попри композиційну хаотичність, свідомо витриману письменником (брак послідовності у викладі подій, часові зміщення, акцентування уваги на миттєвих настроях і враженнях, що ніби вриваються в перебіг подій), проявляється в будові речень, діалогів і монологів, підборі слів.
Новела «Я(Романтика)» є зразком романтичної, з виразними елементами імпресіонізму, манери письма. Лексичний аналіз твору допомагає простежити, як з’являється, за словами Ю. Пригорницького, «аромат притчі, її всечасовості». Слова «ревком», «штаб Духоніна», «чека» нагадують про час і місце недавніх революційних подій, учасником яких був Хвильовий. З далекого часового мороку з’явилися й живуть у творі не всім зрозумілі «версальці» (контрреволюціонери), «інсургенти» (від лат. повстанці), «синедріон» (верховний суд у стародавній Іудеї). Ці слова, ставши символами епох, що давно минули, допомагають зрозуміти думку Хвильового: часи змінюються, але люди, на жаль, не завжди, і кожне нове покоління повинно знову і знову шукати відповіді на вічні питання.
Новела «Я(Романтика)» присвячена «Цвітові яблуні» М. Коцюбинського. І це не випадково. Адже Хвильового називають спадкоємцем кращих традицій Коцюбинського, чия творчість відзначалась глибоким проникненням у психологію героїв.
Широким є коло тем, розкритих у новелі. Автор зображає жорстокий чекістський терор в Україні під час громадянської війни, його непокоїть думка про те, що переслідування і знищення інакодумців завжди супроводжують зміни суспільних формацій. У центрі уваги Хвильового — тема роздвоєння людської особистості, що бере на себе відповідальність перебудовувати світ шляхом убивства інших і втрачає власну сутність, своє «я».
Проблематика твору доволі складна. Одна з найважливіших проблем новели відображена у словах, сказаних і про ліричного героя, і про самого Хвильового:«Я — чекіст, але я й людина». Іншими словами, як поєднати загальнолюдські цінності з їх загальновідомим «Не убий!» і цінності класові, революційні, які віддзеркалилися у хрестоматійній фразі Максима Горького: «Якщо ворог не здається, його знищують»? Ця вічна дилема щоразу невмолимо жорстоко поставала перед революціонерами різних країн і епох, і кожне покоління намагалося розв’язати її по-своєму. Але проблематика новели не обмежується лише цією проблемою. До якої міри самозречення повинна доходити відданість ідеї? Чи виправдовує мета засоби? — ось ті питання, відповідь на які намагався знайти М. Хвильовий.
Роздумуючи разом із автором над порушеними ним проблемами, приходимо до однозначного висновку, до головної думки, що пронизує увесь твір: той, хто задля ідеї, хай навіть і найкращої, позбавляє життя інших, неминуче зазнає моральної деградації і спустошення. Нікому не можна безкарно вбивати, постріл в іншу людину — це щоразу постріл у самого себе, у найсвятіше, що є в душі у кожного, — у доброту, любов, людяність, тобто все те, що робить людину людиною, а не двоногою біологічною істотою з низьким лобом і примітивними інстинктами.
Передчуваючи, до чого може довести людину фанатизм, зокрема фанатизм революційний, М. Хвильовий ще в одному своєму творі зображає жахливу картину матеревбивства. Це новела «Мати». Жінка, що виростила двох синів, стає жертвою одного з них, охопленого ненавистю до рідного брата, що сповідує інші політичні принципи.
У новелах «Кіт у чоботях» та «Іван Іванович» письменник простежує за змінами у характерах і поведінці своїх товаришів по партії. Одні з них, як товариш Жучок, втрачаючи індивідуальність, жіночність і доброту, перетворюються у партійних роботів. Інші, як Іван Іванович, прикриваючись революційною фразою, своїми манерами, діями, поведінкою все більше й більше нагадують аристократів, з якими вони так наполегливо боролись під час революції.
Уважно спостерігаючи за змінами, які відбувалися в суспільстві, за крахом революційних ідеалів, М. Хвильовий побачив, що «з розмаху революційного нічого не вийшло» («Вальдшнепи»), він, як герой його оповідання «Я(Романтика)», «йшов у нікуди, без мислі, з тупою пустотою на згорблених плечах».
Зрадити ідеалам свободи, правди, рівності означало для Хвильового моральну смерть, відстоювання своїх переконань загрожувало фізичною загибеллю. В одній із своїх статей Дмитро Донцов, досліджуючи творчість М. Хвильового, написав про нього: «…між фізичною і моральною смертю Хвильовий вибере першу, як менш страшну». На відміну від головного героя новели «Я(Романтика)» Хвильовому вистачило мужності відвести револьвер від серця матері-України і, розірвавши замкнене коло насильства, поставити крапку у своїй революційній біографії. Він зробив трагічний вибір, ціною якого стало його життя.
Протягом багатьох років точилися гострі суперечки навколо імені Миколи Хвильового. Ніби передбачаючи їх, письменник у поемі «Електричний вік» написав слова, що допомагають нам зрозуміти таїну його життя і творчості:
Так споконвіку було.
Одні упирались з ганчіркою в руці,
а другі тяглися до стяга зорі
і йшли за хвостами комет,
горіх розкусивши буття.
І хіба посміє вічність
шпурнути в моє обличчя
докір.?


Загрузка...



Схожі твори: