Головна Головна -> Твори -> ЛЕСЯ УКРАЇНКА НАЦІОНАЛЬНА ДОЛЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В ПОЕМІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ «БОЯРИНЯ»

ЛЕСЯ УКРАЇНКА НАЦІОНАЛЬНА ДОЛЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В ПОЕМІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ «БОЯРИНЯ»



вщина, сіючи ворожнечу, провокуючи безперервні внутрішні суперечки за гетьманство, протистояння козацьких низів і старшини. В поемі чітко вирізняється ставлення Лесі Українки до Московщини як до історичного ворога. Польща на той час занепала і вже не мала колишньої сили. І лише Росія продовжувала нав’язувати свою волю українському народу. Вона роздавала козацькій старшині привілеї, щоб схилити її до зради інтересам України, намагаючись позбавити народ мислячої інтелігенції. Але твір Лесі Українки — це не історична, а скоріше психологічна драма, створена на історичному матеріалі. Метою її автора було не відтворення подій конкретної історичної епохи, а бажання розібратись у поведінці людей за умов цієї епохи, що, в свою чергу, давало можливість співвіднести ідеї та настрої сучасників і події минулого. Адже саме в минулому зберігається та інформація, осмислення якої часто допомагає зрозуміти сучасне. Іншими словами, Леся Українка шукала паралелей в історичному минулому й сучасному їй житті.

Отже, основні мотиви драматичної поеми «Бояриня» — це мотив національної гідності, патріотизму і водночас мотив пасивності — зради; час, про який ідеться у творі, — друга половина XVII ст.; сюжет ґрунтується на вигаданих ситуаціях; дійові особи теж вигадані.

Центральними персонажами драми виступають син колишнього козака, а пізніше московського боярина Степан та дочка козацького старшини Перебійного — Оксана. Одружившись, вони їдуть до Москви, де служить Степан. Життя в Москві стало для Оксани життям у неволі. Від невимовної туги за рідним краєм, не в змозі знести приниження, яке їй як українці довелось відчути у Московщині, вона смертельно занедужала. Весь час перебування на чужині вона внутрішньо протистоїть тому, що її оточує: побуту, звичаям, взаєминам між людьми. її витончений смак не сприймає російського жіночого одягу, в якому немає ні тієї гармонії кольорів, ні вишуканості форм, що їх має український національний костюм. «Шарахван» нагадує Оксані попівську рясу, «кокошник» — український підситок. Ось як вона про це говорить: «Та ще й дівочий той шарахван неначе б форемніший, а що жіночий, то такий бахматий, та довгий-довгий, мов попівська ряса! Аж сумно, як се я його надіну? Ото й на голову такий підситок надіти треба? Зап’ясти обличчя?.. То я.. собі гадаю.. коли б я не спротивилася часом Степанові в такій одежі». До речі, Леся Українка була добре обізнана з творами М. Костомарова, який про ту ж бахматість російської одежі писав: «Русские не заботились ни об изяществе форми, ни о вкусе, ни о согласии цветов, лишь бы блестело и пестрело. В их одеждах не бьіло талии: они были мешки».

Героїня «Боярині» не може звикнути й до того, що в Московщині не можна самій дівчині ходити, не можна «з чоловіками жіноцтву пробувати при бесіді», тоді • як в Україні дружина завжди була в пошані. Не зрозуміло Оксані й те, як то дівчина з парубком знайомляться й одружуються через сваху. Огидний їй «поцелуйный обряд», який є невід’ємною частиною традиційного ритуалу пригощання гостя. Оксану дивує те, що в Московщині не співають по гаях, як в Україні. Вона називає Московщину тюрмою, а себе невільницею:

А що ж? Хіба я тут не як татарка

Сижу в неволі? Ти хіба не ходиш

під ноги слатися своєму пану, мов ханові?

Скрізь палі, канчуки…Холопів продають….Чим не татари?

З цими словами звертається Оксана до свого чоловіка, який сам «повинен «холопом Стьопкою» себе взивати та руки цілувати, як невільник». До речі, в цьому, рабському звичаї цілувати цареві руку проявляється вся мораль московського боярства, яке не служить, а догоджає своєму повелителю, не противлячись такому принизливому становищу: адже має за це свої привілеї. «Та й я йому не можу повернути всього, що я приймав з його руки», — говорить Степан, який при потребі й гопака перед царем танцює.

Внутрішньо Степан постійно роздвоюється. Але він терпляче зносить своє становище, бо знає, що за непослух буде покараний. Цим зумовлена і обережність Степана, його виваженість у словах і вчинках. Адже йому чи не найкраще відома та система доносів і шпигунства («шпигуни московські цілим роєм ходять»), що була основою правління царської імперії. Тому й радить Степан Оксані спалити листа, якого вона отримала з України від товаришки — братчиці: бо ж «як візьмуть «на дибу», то вже не жалуй!»

Трагічна доля Оксани («Я гину, в’яну, жити так не можу»), в особі якої, як писав М. Драй-Хмара, «-можна вбачати… інтелігента, того, що довго боровся за принцип національного самовизначення, сперечався, протестував, але, попавши в пазурі царату московського чиновництва, не мав уже сили вирватися на волю й конав на чужині».

Трагічна доля й Степана, бо, зрікшись свого рідного, національного, повернувся він до чужого, відірвався від землі, яка зростила його. Але в найскладніший і найдраматичніший момент (у розмові із смертельно хворою дружиною) він розкриває свою душу, усвідомлюючи всю безпутність обраного ним шляху життя:

Нас доля так уже скарала тяжко.

Що, певне, й Бог простить усі гріхи.

Хто кров із ран теряв, а ми із серця.

Хто засланий, в тюрму замкнутий був,

а ми несли кайдани невидимі.

Хто мав хвилини щастя в боротьбі,

а нас важка, страшна душила змора,

і нам не вділено було онаги ту змору подолати…

Очевидно, що основний конфлікт «Боярині» будується на протиставленні і протистоянні двох світів — України й Московщини. Це зумовило не тільки ідейно-тематичну своєрідність поеми, а, значною мірою, й образно-стилістичну.

Так, одним із стилістичних прийомів у створенні образної системи твору є контраст, за допомогою якого і здійснюється протиставлення героїв: представників патріотично настроєної частини українців (Оксана, її родина, жіноче церковне братство) і тих, хто перейшов на службу до російського царя (Степан).

Діалог у творі Лесі Українки теж демонструє саме протистояння героїв, засвідчуючи протилежність їхніх поглядів на одну й ту ж подію. Яскравим прикладом може бути діалог між Степаном та братом Оксани Іваном про значення Переяславської угоди, який авторка подає уже в першій дії поеми:

Степан

— Поки чогось добувся на Москві, мій батько тяжко бідував із нами. На раді Переяславській мій батько, подавши слово за Москву, додержав те слово вірне.

Іван

— Мав кому держати! Лихий їх спокусив давати слово!

Перебійний, втручаючись у розмову, намагається позбавити її гостроти й напруженості. Згадуючи ті часи, він зауважує, що «ніхто не знав, як справа обернеться».

Іван (іронічно)

— Та певне! Краще зрадити Вкраїні!

Степан (спалахнув, але стримався)

— Не зраджував України мій батько! Він їй служив з-під царської руки Не гірш, ніж вороги його служили з-під польської корони.

Іван

— Та, звичайне, однаково, чиї лизати п’яти, чи лядські, чи московські!»

З цього діалогу видно також, що суттєву роль у створенні психологічної характеристики образу відіграють ремарки. І те, що Іван говорить «іронічно», і те, що у відповідь Степан «спалахнув, але стримався», свідчить не лише про напруженість ситуації, а й про особливості поведінки кожного із дійових осіб. Іван — прямий, відвертий, категоричний. Степан — стриманий, виважений, обережний.

Підсилюють драматизм твору, надаючи йому глибокого ліризму, народні пісні, які майстерно вводить у сюжет поеми Леся Українка. Вони передають душевний стан героїні, н постійну думу про рідний край («Гуляй, гуляй, господине, нехай наша журба згине», «Не бійся, матусю, не бійся, в червоні чобітки обуйся»).

Мовне багатство твору підсилюють використані приказки і прислів’я, а також слова із української народної лексики типу «голубонько», «моя зоре», «моя доле».

Та відвертість, з якою Леся Українка виступає проти всього московського, була викликана відвертою зневагою до українців з боку Москви, приниженням їхньої національної гідності.

Як істинна донька свого народу, поетеса виступає на його захист, демонструючи у створеній поемі самобутність, здорову мораль української нації. До того ж, спирається Леся Українка в основному на свідчення історичної літератури і загальновідомі події та факти, намагаючись дотримуватись максимальної точності у зображенні звичаїв і традицій обох народів.

Взяти хоча б уже вищезгадуваний факт зневажливого ставлення в Московщині до дружини, що дуже дивує Оксану, яка звикла до шанобливих стосунків між чоловіком і жінкою на Батьківщині. Ось що писав про це Микола Костомаров: «У козаков женщины пользовались сравнительно большею свободою: жены козаков были их помощницами и даже ходили с ними в походы. У знатных и зажиточных людей Московского Государства женский пол находился взаперти, как в мусульманских гаремах».

Те ж саме можна сказати і про нічим не підкріплене зверхнє ставлення московської знаті до представників неросійської нації навіть у питаннях релігії, віри.

Оксану обурює те, що навіть у церкві її зневажливо називають поза очі «черкешенкою», «чужачкою». І тут теж Леся Українка нічим не погрішила проти правди. «Московские Русские, — пише М. Костомаров, — считали себя единственным избранным народом в вере, и даже не вполне были расположены к единоверным народам — к грекам и малороссиянам: чуть только что-нибудь не сходно с их народностью, то заслуживает презрения, считалось ересью; на все не свое они смотрели свысока».

Отже, не виступаючи проти росіян, Леся Українка виступає проти того ставлення московського панства до українців, яке ображало, принижувало наш волелюбний народ, народ з героїчним минулим, давньою культурою і високим рівнем морально-етичних принципів. Народ, який заслуговує на велику повагу і повноцінне самостійне буття.





Схожі твори: