Головна Головна -> Твори -> МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ ЛЮДИНА І ЗЕМЛЯ У ПОВІСТІ М. КОЦЮБИНСЬКОГО «Fata morgana»

МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ ЛЮДИНА І ЗЕМЛЯ У ПОВІСТІ М. КОЦЮБИНСЬКОГО «Fata morgana»



Повість М. Коцюбинського (1864—1913) «Fata morgana» — унікальне явище не лише в українській, а й у світовій літературі. Твір про життя і прагнення селян, в якому показано споконвічні мрії хлібороба про землю, водночас відтворює історію людського духу, суперечність між ним і дійсністю, між ідеальним і матеріальним. Конфлікт людини і довкілля, що особливо загострився на початку XX ст, призвів до незнаного в історії факту — відчуження людини від землі. Цей конфлікт, відображений у творах О. Кобилянської («Земля». 1902), В Стефаника («Камінний Хрест», 1900), у повісті М. Коцюбинського проходить через стражденне життя і душі її героїв, пронизуючи кожен момент нього існування.

До теми українського села М. Коцюбинський звертається не вперше. Написані вже були «Ціпов’яз» (1893), «Дорогою ціною» (1901), «Лялечка» (1902). У повісті «Fata morgana» (1903 р. — І частина, 1910 р. — II частина) письменник передає настрій українських селян напере-дні і під час революції 1905 р., які «живуть якимись діями на краще, а тим часом дійсність розбиває їх». Символом розбитих надій, якими живуть герої твору, виступає сама його назва — «Fata morgana». В Італії так називають марево, тобто оманливе видіння. Нездійсненність, оманливість селянських мрій про землю, яка манить до себе і щезає, як марево, розбиваючись об реальне життя, в повісті М. Коцюбинського теж виходить на перший план. До того ж автор показує селянина не як представника темної сірої маси, а як особистість із високою духовністю, безмежною гамою людських почуттів, глибоким історичним корінням.

У центрі повісті — селяни різних поглядів, які під впливом революційних подій починають замислюватися над причинами соціальної несправедливості, що панує у світі. Серед героїв твору «вічний наймит» Андрій Волик та його жінка Маланка, їхня дочка Гафійка і селянин-демократ Прокіп Кандзюба, його дядько Панас і панський пастух Хома Гудзь, одеський робітник Марко Гуща, який теж родом із села. У протиставленні і протистоянні їм — сільські багатії Підпара, староста Максим Мандри к, тесть Підпари Гаврило.

У першій частині повісті перед нами постає життя Малакки та Андрія Воликів, через образи яких автор розкриває настрої безземельного селянства.

Андрій Волик — це селянин, який розчарувався у селянській праці і тепер живе надіями на відкриття фабрики: «….земля стогне,…, безсила, подерта на латочки. І замість покорму дає свою кров. Ну а йому що? Він не має землі. Ґуральня дасть йому хліб…», — так думає Андрій Волик. Але оманливими виявились його сподівання. Саме ґуральня скалічила його, зломила не лише фізично, а й духовно. Згадаємо той епізод, коли йому відтяло пальці на правій руці. Слова, з якими він звертається до Маланки, сповнені відчаю і трагізму, розуміння повної поразки у боротьбі з жорстоким світом: «Збери мої пальці, закопай в землю…Я ними хліб заробляв… Ой… боже мій, боже…». Жодного просвіту немає відтепер у Андрія, жодної опори не знаходить його душа. Керований сліпою ненавистю до панів, він прихильно ставиться до конфіскації поміщицької економії під час розгортання революційних подій у їхньому селі, бере участь у розгромі панського маєтку і ґуральні, яку він ненавидить як особистого ворога, що приніс йому нещастя. Життя Андрія Волика трагічно обірвалося під час куркульського самосуду, що не пощадив цього нещасного, битого долею селянина: «Впав на коліна перед Максимом, блідий, пошарпаний весь, нікчемний, як опудало з конопель з своїм цурпалком замість руки. На устах в нього бився ще крик.

— Змилуйтесь…люди..я нічого не винен. Він уклонився, торкнувшись чолом землі.

Максим поставив Андрія на ноги.

— Хрестись.

Андрій зараз покірно підніс до лоба скалічену руку.

— Бийте його.

Так він і впав. З ним покінчили одразу».

Все своє життя мріє про землю Маланка, страждаючи, що не має шматка власного поля. Рано залишившись сиротою, вона завжди була «тиха, покірлива, всіх слухала і плакала по закутках. Плакала, що робить на чужих, що сохне, втрачає силу і ніхто не сватає її. Плакала, бо любила землю, город, поле, а мусила варити їсти цілому табунові ненажерливої челяді. Навкруги була земля, така гарна, пухка, родюча, повесні пишна, восени багата, а ніхто не кликав її на ту землю, ніхто з хазяйських синів не схотів зробити її господинею. Потім віддалася за Андрія. Як це сталося, що вона пішла за нього, вічного наймита, старого парубка, бурлаку, що не мав навіть власної хати, не то що землі — і досі не знає. Прийшли злидні до злиднів, а з ними виросла біда. Наче знала, бо так плакала на весіллі».

Маланка мріє віддати Гафійку за хазяйського сина, в її уяві постають картини їхнього щасливого подружнього життя, бо ж хіба може земля не дати його. Вирішивши, що панські землеміри ділять поле на частини, щоб роздати їх потім селянам, вона сповнюється надією на здійснення своєї найзаповітнішої мрії — мати землю, працювати на ній.

Заради своєї землі Маланка стає в ряди тих, хто буде відбирати панську. Після виходу царського маніфесту, з яким селяни пов’язували надії на одержання землі, народ зібрався на демонстрацію. Серед тих, хто зібрався, була й Маланка, в душі якої знову піднімається радісна хвиля сподівань. Та нездійсненними лишаються ці сподівання. Зовсім знесилена від того, що трапилося з Андрієм, від самих тих подій, які сповнили серце невимовною тугою, Маланка думає про оманливість всього, чим жила вона до цього часу. «Пестила мрію про землю, а земля встала проти неї і втекла з рук. Як марево поманила і як марево щезла».

Стихійного бунтаря виведено в образі Хоми Гудзя. Тяжке життя, зумовлене вічним поневірянням по наймах, сформувало в нього люту ненависть до панів. Адже саме праця на них забрала в нього здоров’я, силу, висотала всі жили. Тому він ладен взяти довбню й перебити всіх: «Ходив би од хати до хати — та й по голові,, та й по голові. Одного за те, що п’є людську кров, а другого — що не боронить». Тобто Гудзь ненавидить і поміщиків, і тих, хто покірно зносить рабське життя. Хома вважає, що треба знищити все, «де людська кривда гніздо собі звила», щоб була «гола земля та ясне сонце». Він підпалює панське сіно, громить будинок панича Льольо і ґуральню. Під час розгрому ґуральні, «він, здавалось, забув людську мову і лиш, як жужіль од горіння душі, викидав з себе: бити й палити».

Вихід із тяжкого становища, в якому опинився сільський трудівник, Хома бачить у стихійному бунті. Але письменник показує, що стихійна, сліпа помста не дасть сподіваної волі. Це теж омана.

Однак палка ненависть до поневолювачів, якою палали трударі, все одно найчастіше виливалась саме у формі стихійного протесту. Тому таким масовим явищем стали стихійні заворушення, що охопили все навкруги в період революційного піднесення на початку XX ст.: «Були погроми, пожежі, що пронеслись по селах палючим вітром і все захопили у своєму вихрі»; «Горять все пани, генерали, великі «члени», що й доступитися до них не можна було, і ніхто спинити не може».

Але в повісті показано і прихильників організованої форми протесту. Одним із них є Марко Гуща — робітник, людина нової моралі. Саме від нього селяни вперше почули, що земля людська, а не панська і народ може відібрати її у свою власність. Та й сама діяльність Гущі настільки переконлива, що на якийсь час його ідея організованої боротьби перемагає стихійні настрої. Саме тому громада вирішує створити в панському маєтку спільне господарство, яке очолює Марко Гуща. І хоча повстання селян зазнало поразки, Марко Гуща, який врятувався від самосуду, йде в підпілля. Він буде продовжувати боротьбу. Адже такі, як Марко, мали вже вплив на маси, особливо на молодь. Саме завдяки дружбі з ним по-новому починає розуміти життя дочка Воликів Гафійка. Активно допомагаючи Марку, дівчина розповсюджує листівки серед народу, вишиває на прапорі слова «Земля і воля», врешті-решт саме Гафійка рятує Марка Гущу від смерті, повідомивши про самосуд і допомігши йому втекти.

Показуючи оманливість стихійного бунту в боротьбі селян за землю і волю, М. Коцюбинський звертає увагу на переваги організованих форм протесту. Не погроми і криваві розправи, що пробуджують в людині звіра, спустошують душу, а врівноважені, обдумані дії, які відповідають душевному стану селянина, його природному творчому розуму, можуть допомогти йому у здійсненні мрій і сподівань.

Тому таким привабливим виступає образ громадського діяча Прокопа Кандзюби, який вважає, що «народ сам скує собі долю, аби тільки не заважали». Його, малоземельного селянина, боляче вражає людське горе. І він, намагаючись знайти шляхи виходу із тяжкого становища, уважно прислухається до порад Марка Гущі Він повірив словам робітника, став його найближчим помічником. Під час страйку на жнивах Прокіп закликає селян бути разом, щоб досягти перемоги, він підтримує зв’язки з міськими робітниками, отримує від них книжки, поширює їх серед народу. Прокіп має високе почуття громадського обов’язку, прикладом чому може бути його робота в створеному громадою спільному господарстві: «По цілих днях він вештавсь од стодоли до стайні, од обори на тік, видавав челяді харч, коням обрік та зерно птиці. Скрізь сам доглядав, скрізь робив лад. І все записував в книжку, щоб знали, що, куди й скільки пішло». Навіть перед смертю, під час куркульського самосуду, Прокіп звітує громаді, віддає гроші і ключі від маєтку.

Жахливі наслідки стихійного бунту свідчать про те, що селяни-бідняки, прагнучи соціальної справедливості, не знали, як до неї дійти, і діяли більше експресивно, емоційно, жадаючи насамперед помсти за свої образи, яких вони зазнали від панів.

Ними керує передусім настрій, а не свідоме розуміння ситуації. Тому не ситуація, яка склалася напередодні і під час революції 1905 р. і яка конкретно відображена у творі Коцюбинського, є основним об’єктом уваги письменника, а психологічний стан людини, через який переломлюються події соціально-економічного характеру. Про це засвідчує і вищезгаданий внутрішній монолог Маланки про свою долю, і думки Андрія Волика, з яких починається повість. Андрій «згадував колишнє» і надіявся на те, що скоро знову «буде фабрика». «Його думки плили даль Такі легкі, такі прозорі, як весняне повітря… Нема руїн. Скрізь нові будинки. Гук машин, сичання пари, тиск людей, ціле пекло роботи. Все рухається, все живе, все таке принадне. І він чує силу у своїх руках, а в роті має смак холодного пива». Сам Коцюбинський писав, що у творі «все — настрій». Справді, настрій Андрія, який чекає відкриття фабрики, Маланки, яка сподівається на землю, Панаса Кандзюби, який мріє «обути пана в постоли», Хоми Гудзя, Марка Гущі, Гафійки — все це на першому плані. Але ж ці настрої, стан душі героїв і є відображенням стану самого життя. Це був новий підхід до змалювання дійсності не лише в українській, айв усій європейській літературі, коли зображувана реальність переломлювалась крізь призму сприйняття героя. Новою була і зумовлена цим побудова твору, де на першому плані поставали не події зовнішнього характеру, не взаємодія героїв, а окремі сцени, настрої персонажів. Зумовлений таким способом зображення сюжет дістав назву внутрішнього сюжету і був дуже поширений в літературі кінця XIX — початку XX століття.

Він допомагав передати динаміку почуттів і емоцій героїв, їхні переживання і стан душі. «Коли старші письменники виходять від малювання зверхнього світу — природи, економічних та громадських обставин і тільки при помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім протилежною дорогою: вони, так сказати, відразу засідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують усе окруження. Властиво, те окруження само собою їм мало інтересне і вони звертають на нього увагу лише тоді й остільки, коли й оскільки на нього падуть чуттєві рефлекси тої душі, яку вони беруться малювати». Так писав про представників нової манери письма (до яких належав і М. Коцюбинський) І. Франко.

Для розкриття внутрішнього стану героя важливу роль відіграє у творі зовнішня характеристика, в якій велике значення має художня деталь. Так, наприклад, саме через деталь «руки», використовуючи підтекст, Коцюбинський передає внутрішній світ Маланки Волик: «У неї вже руки посохли від праці, вона вже жили висотала з себе», «он де вони почорніли, оті руки: на роботі в панів», «то її чорні руки походили тут». Коли надії на краще оволодівають знову Маланкою, вона думає: «Але ще дочекають наші руки обробляти свої ниви…». Коли ж пройшла селом чутка, що будуть ділити землю, в неї з’являються нові сили до життя: «В ногах чулась міць, у руках сила. Чорні жилаві руки були наче з заліза». Коли Андрій приносить звістку про те, що запрацювала ґуральня, Маланка «тільки глянула на свої чорні та сухі руки, що просили іншої праці, і почула, як її мрії впали глибоко, аж на дно серця».

Коли в другій частині знову з’являються чутки про землю, «подає голос Маланчине серце, обзиваються руки, сухі і чорні, що силу віддали землі і в себе взяли від неї силу». На демонстрації, що зібрала народ після виходу царського маніфесту, знову з’являється «Маланка з своїми сухими руками». І у відчаї і тузі, думаючи про життя після трагічних подій куркульського самосуду, Маланка знову згадує про землю, яка «втекла з рук».

Так, використовуючи художню деталь, відшліфовуючи її до символу, М. Коцюбинський досягає надзвичайного естетичного ефекту, поринаючи у духовний світ своїх героїв. Символом безнадії виступає майже кожна деталь відомої пейзажної картини повісті: «Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочуться угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірій безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум…».

Нездійсненність мрій Андрія і Маланки, їхній сумний, тужливий настрій від того, їхня душевна нудьга, безнадія, сум — все це відчувається в картині пізньої осені: «Міріади дрібних крапель, мов умерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками. Нема простору,..». Цей пейзаж, який Маланка і Андрій споглядають крізь вікно своєї хатини, наче переломлюється через їхні душі, відображаючи думки і почуття цих селян.

Своєрідність сюжету і композиції, художньої деталі і символіки — все це зумовило новий підхід у зображенні людини і світу, засвідчуючи новаторство М. Коцюбинського, яке мало неабиякий вплив на весь подальший розвиток української літератури.





Схожі твори: