Головна Головна -> Твори -> «Енеїда» — героїчний твір стародавнього римського поета 1 ст. до н. є. Публія Вергілія Марона. Пародіювали його італієць Д. Лаллі, француз П. Скаррон, німець А. Блюмауер, росіянин М. Осипов. В українській літературі до переосмислення Вергілієвої «Енеїди» звертається І. П. Котляревський, використовуючи жанр травестійно-бурлескної поеми. Травестія — одна з форм сатирично-гумористичної літератури. Назва її походить від італійського слова travestire,що означає «переодягати». Особливістю травестії є жартівливе змалювання подій і героїв, які раніше були описані серйозно. Бурлеск (від італійського burla — «жарт») — це своєрідна форма, гумористичної поезії, жартівливий твір, у якому серйозна «висока» тема розробляється в зниженому, іронічному тоні. Суттєвою ознакою бурлеску є контраст між характером теми і своєрідністю її мовного викладу. Автор української «Енеїди» Іван Петрович Котляревський (1769—1838) народився у м. Полтаві в сім’ї канцеляриста міської управи, де й пройшли його дитячі та юнацькі роки. Не бажаючи пов’язувати своє життя з духовною кар’єрою, Котляревський припиняє навчання в духовній семінарії і деякий час працює канцеляристом, а потім домашнім учителем у поміщицьких сім’ях. Перебування на селі дало можливість письменнику спостерігати життя простого народу, вивчати його звичаї, побут, фольклор. Буваючи часто на весіллях, Котляревський записує пісні, повір’я, приказки, спостерігає обряди. Все це він використав у своїй письменницькій діяльності, що розпочалася в цей період, зокрема в знаменитій «Енеїді». Перші частини твору, написані 1794 р., були видані поміщиком М. Парпурою, до якого випадково потрапив популярний рукопис. Лише в середині 20-х років XIX ст. було закінчено роботу над поемою, що повною мірою свідчить про велику увагу, яку приділяв Котляревський осмисленню і розкриттю основної теми свого твору — життя України кінця XVIII — початку XIX століття. Сюжетна схема Вергілієвої поеми дала можливість Котляревському показати життя і побут українців, створити колоритні образи, сатирично викрити вади суспільства. В образах Енея і троянців виведено волелюбних запорожців, які після зруйнування 1775 р. Запорізької Січі почали шукати нові вільні землі, поселяючись на Кубані, а інколи навіть за Дунаєм. Наближення сюжету поеми до реального українського життя, подання подій через призму українських звичаїв та історії роблять поему цікавою і неповторною. М. Костомаров писав, що І. Котляревський в «Енеїді» «переніс її остов На малоросійський мужичий світ і зобразив цей світ надзвичайно точно і талановито». Еней з’являється в поемі уже з перших її рядків як ..парубок моторний І хлопець хоч куди козак. Удавсь на всеє зле проворний, Завзятіший од всіх бурлак. Еней володіє неабиякими здібностями, властивими народному ватажку. Він здатний очолити троянців, щоб вести їх до берегів Латинської землі. Не все безхмарно на шляху Енея та троянського війська. Його лютий ворог богиня Юнона не може змиритися з тим, що Еней буде першим римським царем. Не без втручання Юнони він надовго зупиняється у Дідони і, закохавшись у неї, забуває про свій обов’язок, розважаючись і весело проводячи час. Тобто Котляревський не ідеалізує свого героя. Його Еней — простий смертний, який не вільний від спокус життя. Тільки після втручання богів у нього прокидається почуття обов’язку і за велінням Юпітера Еней покидає Дідону: Хоч він за нею і журився І світом цілий день нудився. Та ба! бач треба покидать. Невдовзі Еней опиняється з троянцями в Латії, де їх зустріли з великою пошаною. Та незабаром цар рутульців Турн починає розпалювати війну з троянцями, бо не хоче поступатися троном з чужинцем. Щоб запобігти кровопролиттю, Еней викликає Турна на поєдинок, з якого виходить переможцем. У цьому єдиноборстві він виступає як людина виняткової сили і відваги: Прямий, як сосна, величавий, Бувалий, здатний, тертий, жвавий… На нього всі баньки п’ялили, І самі вороги хвалили. Троянців автор спочатку змальовує в бурлескному плані. Але в останніх частинах поеми на перший план виступають такі риси їхнього характеру, як дружба, сміливість. Найсильніше почуття, яке ними керує у житті, — патріотизм: Любов к отчизні де героїть. Там сила вража не устоїть. Там грудь сильніша от гармат. Почуття патріотизму яскраво втілене в образах молодих воїнів Низа та Евріала, які пробрались у ворожий табір і пожертвували своїм життям заради товаришів. Взагалі, Еней та троянці певною мірою втілюють волелюбний, незнищенний дух козацтва, здорову народну мораль. Представниками поміщицько-чиновницької верхівки у поемі виступають боги та царі. Якщо у Вергілія олімпійські боги поважні й розумні, то у Котляревського вони змальовані в пародійному плані. Боги Зевс, Еол, Нептун, богині Венера, Юнона, царі Латин, Турн — усі н і ділені такими рисами, як сварливість, інтриганство, жорстокість, заздрість, хабарництво. Юнона обіцяє богу вітрів Еолу «дівку чорнобриву» за те, що той зробить на мирі бурю і потопить троянське військо. Еней, якого ці вітри захопили в морі, звертається до бога морів Нептуна: «півкопи грошей в руку суну аби на морі шторм утих». Зевс використовує владу для задоволення особистих інтересів, його не цікавить доля інших людей хоч, як відомо, Зевс — володар Олімпу, тобто верховний бог. Основне його заняття — бенкети, розваги, пияцтво: Зевес тоді кружав сивуху І оселедцем заїдав; Він, сьому випивши восьмуху, Послідки з кварти виливав. Меркурій виступає в поемі «мов котище мурий», Еол і Нептун — запроданці, які за будь-яку подачку готові на все. Венера та Юнона нагадують сварливих, розбещених поміщиць. Цар Латин — «старий скупендя», який «дрижав, як Каїн, за алтин». В особі Турна змальовано самолюбиво-обмеженого князька, що «по-воєнному звичаю» п’є чай з горілкою. Іронічно змальована Дідона: Щодень було у них похмілля: Пилась горілка, як вода. Щодень бенкети, мов весілля. Всі п’яні, хоть посуньсь куда! Сатирично зображуючи небожителів, Котляревський масками богів і царів показує нікчемність представників пануючих класів, осучаснивши їх у побутовому плані і переодягнувши в український одяг. У поемі правдиво і детально відтворено риси національного побуту. Автор соковито змальовує народні свята, ігри, танці, звичаї і повір’я. З етнографічною точністю, наприклад, описані вечорниці в пеклі, куди привели Енея, щоб поворожити йому. Та й не лише вечорниці. Всі картини підземного царства — це яскрава, жива панорама українського життя. Тут відображено поминки, похорони, ворожіння, народні лікування тощо. Малюючи картини бенкетів, автор згадує величезну кількість страв і напоїв, характерних для української національної кухні: лемішка, куліш, галушки, борщ, Юшка та інші. А який багатий вибір одягу, вбрання! Пінт докладно описує костюми Дідони, Юнони, інших богів і царів, і це є український національний костюм. Подаються також відомості про українські народні інструменти і танці, пісні і фольклор. «Енеїда» — це справжня енциклопедія для етнографа, за допомогою якої можна вивчати народне життя того далекого часу.

«Енеїда» — героїчний твір стародавнього римського поета 1 ст. до н. є. Публія Вергілія Марона. Пародіювали його італієць Д. Лаллі, француз П. Скаррон, німець А. Блюмауер, росіянин М. Осипов. В українській літературі до переосмислення Вергілієвої «Енеїди» звертається І. П. Котляревський, використовуючи жанр травестійно-бурлескної поеми. Травестія — одна з форм сатирично-гумористичної літератури. Назва її походить від італійського слова travestire,що означає «переодягати». Особливістю травестії є жартівливе змалювання подій і героїв, які раніше були описані серйозно. Бурлеск (від італійського burla — «жарт») — це своєрідна форма, гумористичної поезії, жартівливий твір, у якому серйозна «висока» тема розробляється в зниженому, іронічному тоні. Суттєвою ознакою бурлеску є контраст між характером теми і своєрідністю її мовного викладу. Автор української «Енеїди» Іван Петрович Котляревський (1769—1838) народився у м. Полтаві в сім’ї канцеляриста міської управи, де й пройшли його дитячі та юнацькі роки. Не бажаючи пов’язувати своє життя з духовною кар’єрою, Котляревський припиняє навчання в духовній семінарії і деякий час працює канцеляристом, а потім домашнім учителем у поміщицьких сім’ях. Перебування на селі дало можливість письменнику спостерігати життя простого народу, вивчати його звичаї, побут, фольклор. Буваючи часто на весіллях, Котляревський записує пісні, повір’я, приказки, спостерігає обряди. Все це він використав у своїй письменницькій діяльності, що розпочалася в цей період, зокрема в знаменитій «Енеїді». Перші частини твору, написані 1794 р., були видані поміщиком М. Парпурою, до якого випадково потрапив популярний рукопис. Лише в середині 20-х років XIX ст. було закінчено роботу над поемою, що повною мірою свідчить про велику увагу, яку приділяв Котляревський осмисленню і розкриттю основної теми свого твору — життя України кінця XVIII — початку XIX століття. Сюжетна схема Вергілієвої поеми дала можливість Котляревському показати життя і побут українців, створити колоритні образи, сатирично викрити вади суспільства. В образах Енея і троянців виведено волелюбних запорожців, які після зруйнування 1775 р. Запорізької Січі почали шукати нові вільні землі, поселяючись на Кубані, а інколи навіть за Дунаєм. Наближення сюжету поеми до реального українського життя, подання подій через призму українських звичаїв та історії роблять поему цікавою і неповторною. М. Костомаров писав, що І. Котляревський в «Енеїді» «переніс її остов На малоросійський мужичий світ і зобразив цей світ надзвичайно точно і талановито». Еней з’являється в поемі уже з перших її рядків як ..парубок моторний І хлопець хоч куди козак. Удавсь на всеє зле проворний, Завзятіший од всіх бурлак. Еней володіє неабиякими здібностями, властивими народному ватажку. Він здатний очолити троянців, щоб вести їх до берегів Латинської землі. Не все безхмарно на шляху Енея та троянського війська. Його лютий ворог богиня Юнона не може змиритися з тим, що Еней буде першим римським царем. Не без втручання Юнони він надовго зупиняється у Дідони і, закохавшись у неї, забуває про свій обов’язок, розважаючись і весело проводячи час. Тобто Котляревський не ідеалізує свого героя. Його Еней — простий смертний, який не вільний від спокус життя. Тільки після втручання богів у нього прокидається почуття обов’язку і за велінням Юпітера Еней покидає Дідону: Хоч він за нею і журився І світом цілий день нудився. Та ба! бач треба покидать. Невдовзі Еней опиняється з троянцями в Латії, де їх зустріли з великою пошаною. Та незабаром цар рутульців Турн починає розпалювати війну з троянцями, бо не хоче поступатися троном з чужинцем. Щоб запобігти кровопролиттю, Еней викликає Турна на поєдинок, з якого виходить переможцем. У цьому єдиноборстві він виступає як людина виняткової сили і відваги: Прямий, як сосна, величавий, Бувалий, здатний, тертий, жвавий… На нього всі баньки п’ялили, І самі вороги хвалили. Троянців автор спочатку змальовує в бурлескному плані. Але в останніх частинах поеми на перший план виступають такі риси їхнього характеру, як дружба, сміливість. Найсильніше почуття, яке ними керує у житті, — патріотизм: Любов к отчизні де героїть. Там сила вража не устоїть. Там грудь сильніша от гармат. Почуття патріотизму яскраво втілене в образах молодих воїнів Низа та Евріала, які пробрались у ворожий табір і пожертвували своїм життям заради товаришів. Взагалі, Еней та троянці певною мірою втілюють волелюбний, незнищенний дух козацтва, здорову народну мораль. Представниками поміщицько-чиновницької верхівки у поемі виступають боги та царі. Якщо у Вергілія олімпійські боги поважні й розумні, то у Котляревського вони змальовані в пародійному плані. Боги Зевс, Еол, Нептун, богині Венера, Юнона, царі Латин, Турн — усі н і ділені такими рисами, як сварливість, інтриганство, жорстокість, заздрість, хабарництво. Юнона обіцяє богу вітрів Еолу «дівку чорнобриву» за те, що той зробить на мирі бурю і потопить троянське військо. Еней, якого ці вітри захопили в морі, звертається до бога морів Нептуна: «півкопи грошей в руку суну аби на морі шторм утих». Зевс використовує владу для задоволення особистих інтересів, його не цікавить доля інших людей хоч, як відомо, Зевс — володар Олімпу, тобто верховний бог. Основне його заняття — бенкети, розваги, пияцтво: Зевес тоді кружав сивуху І оселедцем заїдав; Він, сьому випивши восьмуху, Послідки з кварти виливав. Меркурій виступає в поемі «мов котище мурий», Еол і Нептун — запроданці, які за будь-яку подачку готові на все. Венера та Юнона нагадують сварливих, розбещених поміщиць. Цар Латин — «старий скупендя», який «дрижав, як Каїн, за алтин». В особі Турна змальовано самолюбиво-обмеженого князька, що «по-воєнному звичаю» п’є чай з горілкою. Іронічно змальована Дідона: Щодень було у них похмілля: Пилась горілка, як вода. Щодень бенкети, мов весілля. Всі п’яні, хоть посуньсь куда! Сатирично зображуючи небожителів, Котляревський масками богів і царів показує нікчемність представників пануючих класів, осучаснивши їх у побутовому плані і переодягнувши в український одяг. У поемі правдиво і детально відтворено риси національного побуту. Автор соковито змальовує народні свята, ігри, танці, звичаї і повір’я. З етнографічною точністю, наприклад, описані вечорниці в пеклі, куди привели Енея, щоб поворожити йому. Та й не лише вечорниці. Всі картини підземного царства — це яскрава, жива панорама українського життя. Тут відображено поминки, похорони, ворожіння, народні лікування тощо. Малюючи картини бенкетів, автор згадує величезну кількість страв і напоїв, характерних для української національної кухні: лемішка, куліш, галушки, борщ, Юшка та інші. А який багатий вибір одягу, вбрання! Пінт докладно описує костюми Дідони, Юнони, інших богів і царів, і це є український національний костюм. Подаються також відомості про українські народні інструменти і танці, пісні і фольклор. «Енеїда» — це справжня енциклопедія для етнографа, за допомогою якої можна вивчати народне життя того далекого часу.



Творчість Т. Г. Шевченка (1814—1861) — перлина української літератури, гордість української нації. Від козачка у пана Енгельгардта до учня Петербурзької Академії мистецтв, від неграмотного кріпака до автора знаменитого «Кобзаря» пройшов шлях цей самобутній поет, художник. Через усі його твори проходить мотив волі, протесту проти насильства, кріпосного рабства, мотив національної гідності. Все це було зумовлене усім життям поета, який, ставши 1838 р. вільною людиною, 1846 р. стає членом Кирило-Мефодіївського товариства, що мало на меті боротися демократичними способами за права народу, рідну мову, культуру.

За доносом провокатора О. Петрова, що жив за стіною в сусідній кімнаті та підслуховував розмови членів товариства, Шевченка разом з іншими учасниками було заарештовано. Вирок суду для Шевченка за його вірші протицарського спрямування був найсуворішим: десять років солдатчини. На вирокові сам цар написав: «Із забороною писати й малювати». За невиконання цієї заборони (Шевченко таємно писав і малював) поета знову було заарештовано 1849 р.

Нескореність українського поета-патріота безпосередньо відображена в його творчості, де чільне місце займає історична тематика.

1840 р. Шевченко видає свій перший поетичний збірник «Кобзар», який мав величезний успіх. А вже наступного (1841) — найбільшу із своїх поем «Гайдамаки», де змальовує героїчну боротьбу українських повстанців проти польських поневолювачів. Свій твір Шевченко назвав бунтарським іменем гайдамаків — учасників війни проти шляхти — Коліївщини (1768), історичні події якої і відображено в поемі.

То був час, коли польське панство об’єдналось, щоб піти проти України «хрестовим походом». Це об’єднання було названо «конфедерацією». Його підтримав папа римський, зацікавлений у розповсюдженні католицтва. Конфедерати вирушили з військом на Правобережну Україну, розгромлюючи церкви, монастирі та культурні заклади. Насильницьке насадження католицтва було одним із проявів поневолення народу. Реакцією на ці події і стало грізне повстання. Очолив повстанців запорожець Залізняк. На його бік перейшов сотник Гонта, який допоміг повстанцям взяти Умань, де отаборились пани. Повстанців називали «коліями» або «гайдамаками», що походить від понять «гнати», «турбувати».

Український народ переміг польську шляхту. Але налякана таким поворотом подій Катерина П послала в Україну військо, і повстання було придушено. Польське панство люто і жорстоко розправилось із повстанцями. Тільки в місті Кодні було страчено кілька тисяч повстанців. Події Коліївщини надовго залишились у народній пам’яті. Про гайдамацьке повстання було створено багато пісень, переказів. Ця тема приваблювала істориків і тому відображена в «Истории русов» невідомого автора, «Истории Малой России» Д. Бантиш-Каменськського, «Історії Королівства Польського» Брандтке. Сприймаючи гайдамаків як визволителів української землі, як народних героїв, Шевченко надавав великого значення тим подіям. Розповіді діда, учасника гайдамацького повстання, глибоко вражали душу хлопчика. Про це він розповідає в епілозі до поеми:

Давно те минуло, як, мала дитина.

Сирота в ряднині, я колись блукав.

Без свити, без хліба, по тій Україні,

Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв..

Згадаю те лихо, степи ті безкраї,

І батька, і діда старого згадаю…

Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер.

Бувало, в неділю, закривши мінею,

По чарці з сусідом випивши тієї,

Батько діда просить, щоб той розказав

Про Коліївщину, як колись бувало.

Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.

Столітнії очі, як зорі, сіяли,

А слово за словом сміялось, лилось…

У своїй історичній поемі Шевченко використовує народні пісні, перекази про гайдамацьке повстання. У творі є образ кобзаря Волоха, який бере участь у поході, співаючи пісні і прославляючи гайдамаків, викликаючи патріотичні почуття згадкою про Богдана Хмельницького («Згадаймо Богдана, старого гетьмана»). Цим Шевченко підкреслює, що народний визвольний рух 1768 року має давнє коріння і бере свій початок у визвольній війні XVII століття.

Яскравими виразниками патріотичних прагнень повсталого народу виступають у поемі Ярема Галайда, Гонта, Залізняк.

Ярема — типовий представник селянської бідноти. Це сирота-наймит, який тяжко працює у корчмаря Лей-би, покірний своїй долі Він кохає дочку титаря Оксану і мріє про одруження з нею. По натурі Ярема добрий, не мстивий, ніжний, чутливий. Але він перетворюється в грізного месника, коли довідується, що конфедерати вкрали його кохану:

Чом я не сторукий?

Дайте ножа, дайте силу,

Муки ляхам, муки!

Муки страшної, щоб пекло

Тряслося та мліло!

Але не лише особисті інтереси керують Яремою. У селах, через які проходять гайдамаки, він бачить картини жорстоких знущань шляхти з народу і тому мстить за свій народ, мріючи завдати панам пекельної муки. Шевченко зображує Ярему навіть жорстоким, але ця жорстокість викликана звірячою розправою панів над трудящими.

У боротьбі Ярема змінюється як особистість: він відчуває себе не рабом, а людиною, у нього, як пише Шевченко, «виростають крила». Це невтомний борець, який «з ножем в руках і днює й ночує». Зображуючи Ярему, Шевченко показує, яка велика могутня сила криється в народі. Своєю поведінкою, хоробрістю, патріотизмом він нагадує образи героїчного епосу.

Ярема весь час ділить з народом і ярмо неволі, і радість перемоги над гнобителями. Він, як і інші гайдамаки, свято дотримується присяги. Вранці повінчавшись у Лебедині з Оксаною, він увечері повертається в загін Залізняка: «Покинув Оксану: ляхів кінча». За відданість народній справі прославився Ярема. Навіть через багато років після Коліївщини старі гайдамаки складають пісні про нього. Що ж до подальшої долі Яреми після поразки повстання, то про неї Шевченко говорить в «Епілозі»:

Пішов степом сіромаха,

Сльози утирає.

Довго, довго оглядався.

Та й не видко стало.

Тобто Ярема не гине. Він і такі, як він, мають передати наступному поколінню заповіти боротьби за волю.

У передмові до поеми Т. Г. Шевченко відзначав, що «Галайда вполовину вигаданий». Історичними у творі є образи Залізняка і Ґонти:

На базарі.

Як посеред моря

Кривавого, стоїть Гонта

З Максимом завзятим.

У бою Залізняк постає хоробрим і безстрашним народним ватажком. Він тепло і дружньо ставиться до гайдамаків, вміє піднести їхній настрій. Образ Максима Залізняка — романтично-героїчний, що відповідає героїчному характеру всієї поеми. Образ Ґонти — також героїчний і водночас трагічний. Це представник козацької старшини, який переходить на бік повсталого народу і бореться проти конфедератів. Шевченко вводить у поему трагічну сцену: вбивство Гонтою своїх дітей. Відомо, що такого історичного факту не було. Але поет використовує народні перекази про Ґонту, щоб показати його вірність даному перед народом слову. Коли ксьондз-єзуїт привів синів до Ґонти, той говорить:

«Мої діти — католики…

Щоб не було зради,

Щоб не було поговору,

Панове громадо!

Я присягав, брав свячений

Різать католика…»

Водночас Шевченко показує глибину батьківських почуттів Ґонти, його страждання:

Поніс Гонта дітей своїх,

Щоб ніхто не бачив.

Де він синів поховає

І як Гонта плаче.

Яскраві у поемі масові сцени, де показана «громада в сіряках», гайдамаки, які піднялися на священну війну за національне визволення. Психологію народу, прагнення до свободи відбито в піснях кобзаря, які звучать протягом усієї поеми. Поет показує, що рух гайдамаків був усенародним і носив грізний масовий характер:

На улицях, на розпуттях

Собаки, ворони

Гризуть шляхту, клюють очі;

Ніхто не боронить. .

Та й нікому: осталися

Діти та собаки, —

Жінки навіть з рогачами

Пішли в гайдамаки.

Народ постає в поемі як головна сила в лавах повстанців. У визвольній війні знімаються соціальні протиріччя: убогий і багатий поєдналися у боротьбі проти конфедератів. Поет підводить читача до головного висновку: могутні колись держави, наприклад Вавілон, зникли, а народ лишився, адже не царі й полководці, а саме народ є вирішальною силою історії. Поет звеличує національно-визвольний рух, прагнення народу до незалежності. Водночас він показує, якою трагічною була ця сторінка в історії, адже слов’яни — діти однієї матері:

Болить серце, як згадаєш:

Старих слов’ян діти

Впились кров’ю. А хто винен?

Ксьондзи, єзуїти!

Великий гуманіст Шевченко, завершуючи поему, закликає слов’янські народи до єднання: «Нехай житом, пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слов’янська земля».


Загрузка...



Схожі твори: