Головна Головна -> Твори -> Моральна краса і духовна велич людини у кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»

Моральна краса і духовна велич людини у кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»


«Краса врятує світ». Якби ця думка потребувала доведень, то найпереконливішим з них була би кіноповість Олександра Довженка «Зачарована Десна». Бо все у цьому творі дихає неперевершеною красою. Спогади дитинства, які лягли в основу кіноповісті, створюють дивовижний світ людей, народжених для праці і любові. Образи їх, опоетизовані і піднесені, гармоніюють з образом прекрасної землі, на якій вони живуть.
Кожна постать описана з дитячою безпосередністю і м’яким добрим гумором. Тут тобі і дід, що в уяві маленького Сашка скидався на Бога чи Святого Миколая, і батько — гарний і мудрий велетень, і мати, вмілі та роботящі руки якої плекали розкішний город біля хати, і ще багато-багато неповторних цікавих людей, що населяли великий і незбагненний світ маленького доброго язичника.
Усі вони не позбавлені якихось вад, але пробачає їм добродушне дитяче світосприймання. І тому, наприклад, бабині прокльони письменник дотепно називає «творчістю її палкої, темної, перестарілої душі». І тому дідової «божественності» не псує ні надривний кашель, ні набута важкою працею грижа. І тому батьковій величі не шкодять походи до шинку. Бо ми чудово розуміємо, що все це — наслідок недолі, нестатків. Це просто сірі будні плямували час від часу чисті душі Сашкових краян.
Симпатичний у дитячих спогадах образ мисливця Тихона, який, ретельно прицілившись у яку-небудь качку, в останній момент перед пострілом раптом згадував про забутий вдома курок.
Справжнє замилування викликає кожний з виведених у творі персонажів. Так глибоко могли розуміти світ навколо себе тільки дуже талановиті люди. Вічний брак гармонії у людських стосунках щезав відразу, як тільки вони опинялися наодинці з природою. Тут панували інші закони та інші цінності.
Тут мала владу і стара ворона-метеоролог, химерні витівки якої набирали чинності поважного прогнозу, і фарби, і пахощі, що полонили своєю різноманітністю. Тут царювала гармонія. Трави, дерева, зорі, Десна — все було олюднене, все мало свою втіху і смуток. Тут вдавалося почути притишену розмову коней і зрозуміти монологи старого собаки Пірата, і досхочу накупатися в ароматі скошеного сіна, в музиці клепання коси і гудіння бджіл. Тут небувала повінь, що затопила село аж під стріхи, здається лише неймовірно веселою пригодою.
Справжнім втіленням уявлень про красу людини є у творі картина сінокосу. Повне злиття з природою відчуває маленький Сашко. По дорозі на сінокіс вони вже так добре розуміються, що незримі сили вгадують і виконують кожне бажання хлопчика. «Дивлюсь у воду— місяць у воді сміється. «Скинься, рибо», — думаю, — скидається риба. Гляну на небо: «Зірко, покотися», — котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: «Дайте голос, трави», — гукають перепілки. Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом берег: «Явися на березі лев», — появляється лев».
Неважливим є той збіг обставин, що напередодні трапилася залізнична катастрофа і в метушні втік лев із клітки мандрівного звіринцю. Він недовго розкошував на волі. Його не могли спіймати і вбили, «бо він був лев». Дитяча свідомість не приймала такої розв’язки, і в Сашковій уяві той лев ще довго мандрував понад Десною. Бо він був не просто живим експонатом — він був мрією. Лев з’явився, бо про нього подумали. Він був подарунком природи, яка послухалася Сашка.
Не має влади над дитячою любов’ю до життя смерть баби Марусини. Сашкові герої вищі за смерть. Смерть сприймається як фантастичний перехід з одного буття в інше, незбагненне для людей. Тому не можна вбити лева.
Талановите перо майстра благословило чарівну Десну за те, що дарувала свою красу і ласку, навчила бачити і чути світ довкола себе. Довженко з великою любов’ю оспівав красу та велич людей у своїй кіноповісті, показав їхню внутрішню єдність, яку здатне вловити тільки дитяче око. У світі дорослих цю красу бачать тільки справжні митці, яким буденність не затьмарює поетичної казки, котрі відчувають найголовніше у світі та в людях.

II

Людина надзвичайного таланту, обдарована, мудра, проста, щира і добра, закохана у рідний край і народ, здатна бачити і відтворювати прекрасне. Таким увійшов у моє життя письменник, публіцист, сценарист, режисер, художник, фундатор української кінематографії Олександр Довженко. Звідки ця енергія, багатогранність, багатство душі? — хотілося розгадати цю таємницю. І от, врешті, знайшла частину відповіді на питання. Бо справжнім відкриттям для мене, «Книгою Буття» маленького Сашка виявилася кіноповість «Зачарована Десна».
Максим Рильський назвав цей твір задушевною ліричною сповіддю, по вінця наповненою «любов’ю до рідного краю, до трудового народу, до України з її великим і радісним майбутнім». Мені ж хочеться назвати «Зачаровану Десну» поезією у прозі, бо тільки поетичний лад відзначається такою мелодикою слів і фраз, тільки він здатний викликати стільки почуттів, стільки яскравих емоцій, так схвилювати читача.
Сам автор назвав кіноповість автобіографічною. Але ж це не тільки розповідь про дитинство майбутнього письменника, його перші радощі і печалі, формування його світогляду, це, якоюсь мірою, частина життєпису українського народу, тих людей від землі, яких праця, народний етикет робили мудрими та красивими, чутливими до природи. Тож не дивно, що саме цей твір Довженка став моїм улюбленим.
Читала кіноповість— і милувалася мальовничістю пейзажних картин. Усе довкола маленького Сашка живе, дихає, змінюється. І людина перебуває у постійному єднанні, гармонії з оточуючим світом. Тут, на лоні природи, і розвивалася творча фантазія майбутнього митця, тому що був він тоді «здивованим маленьким хлопчиком із широко розкритими зеленими очима».
З ніжністю і щирим захопленням згадує оповідач батька, матір, прадіда Тараса, діда Сашка, столітню бабу Марусину, всіх односельців— мудрих хліборобів із натрудженими руками, незмінно — добродушних і щедрих душею. Спадають на думку слова В. Симоненка: «найскладніша — людина проста». Саме проста людина, людина праці — герой Довженкового твору.
В уяві розповідача постає батько: «Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив… Весь у полоні сумного і весь, у той же час, з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів.
Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий…»
Така ж невгамовна, роботяща, красива, душевно багата і мати Сашка. «Нічого у світі так не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало…», — говорила вона.
Незабутній слід у душі Сашка залишив прадід Тарас, людина мудра і лагідна. Він — першовідкривач природної краси у житті хлопчика. Його руки «були такі ніжні…, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові».
Дід Сашко «більш за все на світі любив сонце». І він цього сонцепоклонника, схожого на бога Саваофа, Сашко чув безліч казок, вчився слухати мову трави, груші, телят, коней.
Не втримати посмішки, читаючи про прабабу Марусину, яка три дні могла прожити без їжі, «але без прокльонів вона не могла прожити і дня. Вони були її духовною їжею. Вони лилися з її вуст невпинним потоком, як вірші з натхненного поета… Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі».
Дядько Самійло «не був ні професором, ні лікарем, ні інженером… Він нездатний був на високі посади». Але мав свій талант. «Орудував він косою, як добрий маляр пензлем, — легко і вправно. Коли б його пустили з косою, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша».
Серед цих дивовижних людей, на берегах квітучої Десни Сашко набирався життєвого досвіду, вчився розуміти красу, розпізнавати добро і зло, захоплювався високою моральною чистотою свого народу, слухав найчарівнішу у світі музику — клепання ранкової коси. Саме це спілкування дало майбутньому письменникові змогу і право впевнено визначити своє творче кредо: «… митці покликані народом для того, аби показувати світові насамперед, що життя прекрасне, що само по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх щасливих благ».
Кіноповість «Зачарована Десна» полонила мене, навчила цінувати людей і любити світ, допомогла краще зрозуміти творчий світ Олександра Довженка, пройнятись його любов’ю до того краю, про який так захоплююче говорить сам автор: «Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим… Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі…»



Схожі твори: