Головна Головна -> Твори -> Зміст назви оповідання А. Чехова «Хамелеон»

Зміст назви оповідання А. Чехова «Хамелеон»


Видатний російський письменник А. Чехов починав свій творчий шлях як автор невеликих гумористичних оповідань. Проте маленькі за обсягом твори були наповнені глибиною змісту, широтою узагальнень. Серед ранніх творів письменника одним із найпопулярніших було оповідання «Хамелеон». Прочитавши назву твору, читач може припустити, що мова в ньому піде про природу, вивчення тваринного світу. Та про представників класу плазунів в оповіданні немає жодного слова. Натомість воно розповідає про людей, їхню поведінку, моральні якості. Є в ньому, правда, один представник братів наших менших — переляканий собака. Саме через нього і зчинився увесь цей гамір біля дров’яного складу купця Пічугіна.

Головний герой оповідання, поліцейський наглядач Очумєлов, через свій службовий обов’язок намагається з’ясувати, чому це зібрався натовп. Він серйозно береться до справи. Врізаючись у натовп, грізно ставить низку питань: і «З якої це нагоди тут? Чому тут? Хто кричав?» І ось тут починаються дивні перетворення. Декілька разів повторюється ситуація з’ясування, чий собака. П’ять і чи шість разів змінюється відповідь на це запитання, і стільки ж разів змінюється поведінка Очумєлова та його оцінка події. Спочатку поліцейський наглядачі набирає вигляду людини можновладної, розмовляє суворо. Велично «ворушачи бровами», він вирішує оштрафувати хазяїна «бродячої худоби», а «собаку знищити». Та відповідь когось із натовпу, що собака належить генералові Жигадову, відразу змінює і вигляд Очумєлова, і його погляд на ситуацію та винуватця. Очумєлов — неначе ящірка-хамелеон, що змінює своє забарвлення від освітлення. Він декілька разів змінює своє рішення залежно від того, хто хазяїн собаки. В основі усіх змін поведінки Очумєлова — непорушна переконаність у вищості «генеральського» над усім іншим.

Разом з Очумєловим «перетворюється» і Хрюкін — від потерпілого до винуватця події. Так само змінюється настрій натовпу, що зібрався в очікуванні хоч якоїсь розваги на сонній від спеки базарній площі. А це тільки, підкреслює поширеність хамелеонства.
В оповіданні «Хамелеон» А. Чехов висміює безпринципних людей, які на догоду обставинам ладні постійно і моментально змінювати свої погляди на діаметрально протилежні.

Із чого і з кого сміється А. Чехов? Дивний у Чехова сміх! Що більше читаю чеховські оповідання, то менше вірю в те, що він сміється. Ось іде вулицею невідомого містечка місцева влада — поліцейський наглядач із городовим. Але прізвище у цієї влади як тавро — Очумєлов. Хто ж нагородив таким прізвищем чиновника, який уособлює Російську імперію та її закони? За цією історією про незначний випадок заховалося саме життя з його складнощами. Головне — чий собака, а не Хрюкін із його покусаним пальцем та претензіями. Від цього проймає вогнем і холодом. Тому і треба весь час то зняти, то одягти шинель…

Бо закон законом, а генерал Жигалов — то генерал. Дарма, що не поліцейський. Його чин вищий від усіляких законів. Це розуміють усі. Натовп буде сміятися з Хрюкіна і його покусаного пальця. І нема жодного писаного чи неписаного закону, який би не відступав перед високим чином. Так і сталося на пероні вокзалу Миколаївської залізниці.
Зустрілися двоє чоловіків. Неначе повернулися давні часи, коли не було родинних турбот і найбільшою турботою були оцінки у гімназійному журналі. Яке щастя зустріти однокласника, згадати молодість! Ось і стоять, взявшись за руки.
Два вже літніх чоловіки — товстий і тонкий — посеред натовпу. І нічого не помічають. Але надто багато років минуло, і треба якнайшвидше заповнити цю прірву стислою розповіддю про життя. І один виявився генералом! Дарма, що чужого відомства! І на місці друга дитинства одразу опинився очманілий («очумелый») і принижений раб, якого проймає вогнем і холодом…

Яка ж пошесть скосила людську гідність героїв цих двох оповідань? Очманіти — це означає захворіти на чуму, перестати бути людиною, втратити гідність. Інфіковані чумою смертельно небезпечні для оточення.

Яка чума косила особистості людей, ми всі давно зрозуміли. Це людська нерішучість, у чому б вона не виявлялася — у чинах, власності чи простій фізичній силі. У слабких духом людей з’являється бажання підлещуватися, плазувати перед сильними. А «сильні» сприймають це як належне. І пошесть поширюється серед людей.

І ось із цього ми сміємось? Ні, не з цього. Чи помічали ви, що часто ми сміємося з невдачі (наприклад, коли підковзнулися й гепнулися чи коли з-під носа трамвай пішов)? Так і тут. Чи не побоюємося ми самі опинитися на місці чеховких персонажів? Чи сміємося ми з себе, коли нас оббризкала грязюкою іномарка? А ми дивимося їй услід очманілими очима.
І це побачив крізь своє пенсне Чехов, і одного разу написав: «На вокзалі Миколаївської залізниці зустрілись двоє приятелів…» Йому не смішно, а сумно.





Схожі твори: