Головна Головна -> Твори -> Вогонь Шевченкового слова

Вогонь Шевченкового слова




(“Чигрине, Чигрине…”, “Стоïть в селi Суботовi…”)
Восени 1843 р. Шевченко побував у Суботовi, колишнiй резиденцiï Богдана
Хмельницького, змалював козацькi хрести на полях, збудовану гетьманом церкву i
розритi пiдземелля
Ї рештки колишнiх гетьманських палат. Спокушенi переказами про те, що перед смертю
гетьман заховав там великi скарби, можновладцi спорядили до Суботова експедицiю,
яка перерила все село, поруйнувала гетьманськi льохи, потривожила козацькi кiстки,
але нiякого золота так i не знайшла.
На руïнах Суботова й Чигирина Тарас усiм єством вiдчув рабське становище
украïнцiв, сором повноï нацiональноï неволi, ганьбу
нацiональноï зради цiлих поколiнь. Та найбiльше допiкає поета стан
духовноï апатiï народу, його безпам’ятство, мовчання, покора, занепад
вiльнолюбних настроïв, поступова загибель славних традицiй:
Чигрине, Чигрине,
Все на свiтi гине,
I святая твоя слава,
Як пилина, лине
За вiтрами холодними,
В хмарi пропадає.
Над землею летять лiта,
Днiпро висихає,
Розсипаються могили,
Високi могили
Ї
Твоя слава…
Кобзар нагадує землякам про попереднi здобутки, кривавi боï з тими, хто в той
чи iнший спосiб посягав на свободу украïнцiв. Результат приголомшує. На нивi
змагань уродилися дивнi плоди. Замiсть буйних квiтiв в розвитку, прогресу, дружби,
взаєморозумiння й злагоди земляки виростили, виплекали й покiрно споживають зерна
отрути:
Уродила рута… рута…
Волi нашоï отрута.
На цiй обiкраденiй, покритiй бур’яном, цвiллю нивi, де панує безнадiя, страх,
сплять заAратованi серця, конає в неволi приспана правда, поетовi-пророку не
залишається, здається, бiльш нiчого, як знову зодягти маску юродивого, лити марнi
сльози й спiвати колискову колишнiй славi й зневаженим чеснотам гетьманськоï
столицi, тихо й покiрно молитися за майбутню долю. Та це лише на мить! Бо
могутнiм, нестримним потоком напливають думи, рвуться в душу, калатають у дзвони
полум’яного Серця. I тихе слово, сльози, щира молитва перетворюються на чисту,
святу козацьку вiдвагу:
Я посiю моï сльози,
Моï щирi сльози,
Може, зiйдуть i виростуть
Ножi обоюднi,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне,
I вицiдять сукровату,
I наллють живоï
Козацькоï тiï кровi,
Чистоï, святоï!!!
Такi вражаючi за своєю силою образи надзвичайно яскраво iлюструють силу приспаного
на деякий час визвольного духу народу. Проте справжня, глибинна мрiя поета

Ї не сльози, не ножi, не поранене серце i не кров свята. Його сподiвання, його
iстинне життя
Ї це рай, де в’ється, мов барвiнок, тихе, сумне, богобоязливе слово, мовлене вiд
чистого серця до любоï дiвчини, слово правди, звернене до пробудженоï
свiдомостi народу:
Слово моє, сльозi моï, .
Раю ти мiй, раю!
Яскравим художнiм пiдтвердженням сентенцiï Григорiя Сковороди про те, що
всякий сон
Ї пробудний, є розвiнчання у вiршi “Стоïть в селi Суботовi…” постатi
Богдана Хмельницького, гостро критичний погляд на неправомiрнi дiï гетьмана,
ганебнi поступки ласим сусiдам. Перетворення церкви надiй, сподiвань i вiри народу
на домовину
Ї це образ застерiгає майбутнi поколiння вiд втрати нацiональноï честi,
гiдностi, зневаги до славних i величних подвигiв предкiв, це художнє втiлення
полум’яноï надiï на вiдродження, оновлення, життя за законами правди:

Церков-домовина
Розвалиться… i з-пiд неï
Встане Украïна.
I розвiє тьму неволi,
Свiт правди засвiтить,
I помоляться на волi
Невольничi дiти!
Украïна стогнала в крiпацькому рабствi, ïï дiти були безправними,
темними й неграмотними, вони вже почали забувати, що недавно були вiльною,
культурною нацiєю, яка вiдзначалася серед краïн Європи своєю освiченiстю й
демократичнiстю.” Козацькi сини й онуки занепали духом, не вiрили в майбутнє.
Своïм вогненним словом Шевченко розбудив ïх, розкрив ïм очi,
показав шляхи нацiонального вiдродження, навчив шанувати самих себе.






Схожі твори: