Головна Головна -> Твори -> Украïна й украïнцi у творчостi Тараса Шевченка

Украïна й украïнцi у творчостi Тараса Шевченка




Т. Г. Шевченко народився в Украïнi. Тут минуло його дитинство серед вишневих
садкiв i струнких тополь, серед людей, гноблених i нещасних, яким був i вiн сам,
але красивих душею, добрих i спiвучих. Добро i зло вiн бачив на землi свого
дитинства, рай i пекло, i вiдчував свою єднiсть з Украïною, з ïï
народом. Все це стало часткою його самого. Вiн справдi вийшов з народу, жив з
народом, всiма своïми думами i почуттями був з ним мiцно i нерозривно
зв’язаний.
I в його пiснях-думах бринить ота любов до Украïни i украïнцiв, яка
невiддiльна вiд поезiï Кобзаря; без неï немає Шевченка.

Я так ïï люблю,
Мою Украïну убогу,
Що прокляну святого Бога
Й за неï душу погублю, –
пише поет.
I любить вiн рiдний край у його спокiйнiй красi пiд спiв солов’я i у бурях, коли
сичi перекликаються.
Поетовi болить доля рiдного раю, про нього вiн думає перш, нiж про власну долю:

Менi однаково, чи буду
Я жить в Украïнi, чи нi…
…Та не однаково менi,
Як Украïну злiï люди
Присплять, лукавi, i в огнi
Їï окраденою збудять…
Ох, не однаково менi.
(“Менi однаково…”)
Покидаючи неньку-Украïну (не з власноï волi!), вiн прощається з нею:

Прощай, свiте! Прощай, земле,
Неприязний краю!
Моï муки, моï лютi
В хмарi заховаю.
А ти, моя Украïно,
Безталанна вдово!
Я до тебе лiтатиму
З хмари на розмову.
(“Сон”)
До неï вiн лине серцем з далекого Петербурга i з оренбурзького за-слання. Їй
вiн присвячує своï пiснi, своïх безталанних i водночас щасливих (бо
вiчних!) дiтей.
В Украïну iдiть, дiти,
В нашу Украïну…
…Там найдете щире серце
I слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
а ще, може, й славу.
(“Думи моï…”)
I поховати себе поет просить “На Вкраïнi милiй” (“Заповiт”).

Але любов до краю свого дитинства, любов до своєï батькiвщини не заслiпила
великого сина украïнського народу. Вiн розумiє, що “пани лукавi” “у раï
пекло розвели”:
Он глянь: у тiм раï, що ти покидаєш
Латану свiтину з калiки знiмають…
А он розпинають вдову за подушне,
А сина кують…
А онде пiд тином холодна дитина
Голодная мре,
А мати пшеницю на панщинi жне.
(“Сон”)
Тут ситi пани визискують знедолених людей (“лани братами оремо, а ïх сльозами
поливаєм”), ласi розпусники користуються правом першоï ночi, роблять
покритками чарiвних сiльських дiвчат.
Тому i кличе Великий Кобзар “кайдани порвати” i вражою злою кров’ю волю
“окропити”, “громадою обух сталить та гостре вигострить сокиру та й заходиться вже
будить хиренну волю”, тому i оспiвує вiн, поетизує всякий протест: масовий та
iндивiдуальний (“Гайдамаки”, “Варнак”, “Єретик”, “Неофiти” тощо), пасивний i
активний, стихiйний i свiдомий – i засуджує покiрнiсть, схильнiсть забути кривди.
Йому гiрко, коли люди
Нiмi на панщину iдуть
I дiточок своïх ведуть.
(“I вирiс я на чужинi”)
“Нехай, забудеться i так…”
(“Не спалося, а нiч, як море”).
I всiх страдникiв i борцiв поет називає братами i сестрами, з якими його єднає
ненька-Украïна. Цi люди живуть у його серцi, живуть у його творах. Це i його
мати, яку “ще молодую у могилу нужда та праця положила”, i батько, що “не витримав
лихоï долi – умер на панщинi”, i брати, яким “лоби поголили”, i сестри, що
вiк свiй провели у наймах i злиднях, i кохана його Оксаночка, яку спiткала доля
Катерини. Але рiдними були поетовi i ота мати, що “на панщинi пшеницю жала” i далi
сну-мрiï про волю не йшла, i нещасна бунтiвна Марина, i Перебендя, з його
пiснями-думами про долю Украïни, i наймичка Ганна, що знайшла пораду своєму
горю у добротi людськiй, i герой поеми “Юродивий”:
Найшовсь таки один козак
Iз мiлiона свинопасiв,
Що царство все оголосив:
Сатрапа в морду затопив…
I гордi Залiзняк та Гонта, що йшли на боротьбу за волю народну, жерт-вуючи всiм,
навiть власними дiтьми (“Гайдамаки”), i ще тисячi названих та безiменних
украïнцiв, бунтiвних i покiрних, але близьких душi поета.
Але великому Кобзаревi чужа була нацiональна обмеженiсть украïн-ських панiв
типу “завзятого патрiота” Петра Скоропадського (“у свитi ходить мiж панами та п’є
горiлку з мужиками, i вольнодумствує в шинку”, а водночас “кругом паскуда”, що “в
селi своïм дiвчаток перебирає”), чи персонажiв вiрша “I мертвим i живим…”
Поет добре знав украïнцiв, що любили “на братовi шкуру, а не душу”. галерею
таких панiв вiн показав у вступi до поеми “Сон” та мало не в усiх своïх iнших
творах.
Т. Г. Шевченко був ворогом будь-якоï обмеженостi, вважаючи, що здобутки
кожноï нацiональноï культури є здобутком всього людства.

Учiтесь, читайте,
I чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
(“I мертвим, i живим…”)
Саме тому, мрiючи про вiльну Украïну, де “у селах у веселих” будуть “i люди
веселi”, де “врага не буде супостата,
А буде син, i буде мати,
I будуть люди на землi”.
Поет уявляв собi “сiм’ю вольну, нову” народiв, де оживе природа i оживуть люди, де
не буде нiякого гноблення, а пануватиме воля i братерство.






Схожі твори: