Головна Головна -> Твори -> Народна поетика

Народна поетика




– живлюще джерело iнтимноï лiрики Iвана Франка
Зiркою незрiвнянноï яскравостi сяє на небосхилi украïнськоï
нацiональноï культури iм’я Iвана Франка.
Свiт його поезiï сучасний автор Петро Скунць назвав “Краïна Франкiана”.
Це чарiвний край нiжностi й мудростi, мужностi й звитяги, чесностi й гiдностi,
високоï духовностi й щиростi, кохання i вiрностi…
Жовкне сонце. Не журись, кохана, Що береться осiнню чоло. Є така краïна

– Франкiана, Де зiв’яле листя ожило…
У Франка воно дiйсно ожило, це зiв’яле листя. I “листочок кожен, нiби птах,
полетiв над синiми снiгами, несучи кохання по свiтах”. Краïна Франковоï
поезiï надзвичайно образна, дивовижно глибока й мудра.
Час не владний над його лiрикою. Мiняються полiтики, вiдходять у небуття суспiльнi
перевороти, зростають новi поколiння, а його вiршi зiгрiвають нас все таким же
життєдайним теплом, як i пiвтора сторiччя тому.
Жодного не залишать байдужими шедеври iнтимноï лiрики поета, що входять в
“лiричну драму”
– збiрку “Зiв’яле листя”. “Лiриком високоï проби” назвав I. Франка Михайло
Коцюбинський, вiдзначивши при цьому, що його вiршi охоплюють “широку гаму чувства
i розумiння душi людськоï”.
З якого ж джерела, з якоï бездонноï криницi черпав Франко натхнення?
Одвiчне й прекрасне почуття любовi оспiване поетом так чисто, цнотливо, що
аналогiï з народопiсенною творчiстю виникають самi по собi, адже саме
фольклорнi джерела дають наснагу справжнiм великим митцям.
Любов до народноï творчостi була однiєю з найбiльших пристрастей Франка.
Великий* Каменяр добре розумiв, що наймудрiшим учителем був, є i залишається народ
з його високою мораллю, неперевершеним оптимiзмом, тонким розумiнням прекрасного.

Змалку, вслухаючись у маминi пiснi, малий Iван вiдчував на собi ïхнiй
дивовижний вплив: вони могли розчулити, примусити замислитись над важливими
життєвими проблемами, розрадити душу:
Тямлю як нинi: малим ще хлопчиною
В маминi пiснi заслухувавсь я.
Пiснi тi стали красою єдиною
Бiдного мого, тяжкого життя,
У “Зiв’ялому листi поет розкриває перед нами чарiвний дивосвiт iдей та образiв, що
корiнням своïм сягають у фольклор. З болем вчитуємося в рядки вiрша “Червона
калино, чого в лузi гнешся?” i уявляємо молоду гарну дiвчину, вiддану за нелюба,
який позбавив ïï радощiв життя. “Червонi ягiдки схиляє додолу” калина, а
нам здається, що то слiзки котяться по дiвочому личку. Не має сили калинонька
“вгору пнутися”, до сонця, до свiтла, бо той дуб ïï “отiнив, як хмара”.
Як часто в народних пiснях про гiрку жiночу долю шумить-плаче тополенька серед
поля, зiтхає яворина, бiдкається горобина, жалiється бiла берiзка, сумує верба,
купаючи довгi коси-вiти в рiчковiй водi…
Давно вже як народна сприймається пiсня “Ой ти, дiвчино, з горiха зерня” на музику
композитора Кос-Анатольського. Улюблений в народi образ дiвчини
– ясноï зорi виростає у Франковiй поезiï до символу гордоï
чарiвницi, чиï очi “запалюють серце пожаром”, чиï устонька

– “тиха молитва”, а “слово остре, як бритва”. Але така вже любов; лiричний герой,
задивившись в тiï очi, що “темнiшi ночi”, не хоче вже й сонця, ладен загубити
душу, зранити ïï на “колючому тернi” дiвочого серденька. Вiчна пiсня
кохання, вiчна мелодiя страждань! “Ти моï радощi, ти моє горе”

– збентежено вигукує герой, добровiльно спалюючи себе на гарячому вогнищi
пристрастi.
Франко майстерно поєднує власнi художнi знахiдки з традицiйною системою образiв
народноï поетики. Стежечка, що веде до щастя, iнколи приводить до вiдчаю:

Отсе тая стежечка,
Де. дiвчина йшла,
Що з мойого серденька
Щастя унесла.
Ось туди пiшла вона
Та й гуляючи,
З iншим своïм любчиком
Розмовляючи…
Доля повiнчала Франкову лiрику з фольклором, i цей шлюб дав нам дивовижнi за своєю
красою i художнiм оздобленням твори, якi роблять нас духовно багатими i безмiрно
закоханими в життя.






Схожі твори: