Головна Головна -> Твори -> Зiв’яле листя у серцi i пам’ятi I. Франка

Зiв’яле листя у серцi i пам’ятi I. Франка




Поезiя посiдає провiдне мiсце в багатограннiй творчостi великого Каменяра, що
стала найбiльшим досягненням украïнського поетичного слова пiсля Шевченкового
“Кобзаря”, значна ïï частина належить до кращих надбань свiтовоï
поезiï. Але яскравою зiркою у поетичному доробку поета сяє його незвичайна
поетична збiрка “Зiв’яле листя”, видана 1896 року. Вона об’єднала поезiï
переважно з сумними, журливими мотивами, написанi протягом найважчого перiоду
життя поета.
Жорстоке переслiдування письменника польською та украïнською буржуазiєю,
його третє ув’язнення, недопущення Франка до викладання у Львiвському
унiверситетi
– це тi болючi удари, що завдавало йому життя у цi важкi роки. Вони сипались на
поета один за одним, затьмарюючи душу, шарпаючи серце. Саме вони i викликали сумнi
мотиви в його поетичнiй творчостi. I тому цiлком зрозумiла поява цiєï
поетичноï збiрки. Цих невимовно тяжких страждань неможливо було викреслити
iз пам’ятi, вирвати iз серця.
Збiрку “Зiв’яле листя” митець назвав “лiричною драмою”. Це дiйсно драма. Це сумна
розповiдь про невимовнi страждання людськоï душi, зраненоï як життєвими
негараздами, так i нещасливим коханням.
Моя бо й народна неволя

То мати тих скорбних пiсень,

писав I. Франко.
Символiчна i назва збiрки. “Зiв’яле листя”
– це художнiй образ втрачених надiй, задавленого в душi великого почуття.

Розвiйтеся з вiтром, листочки зiв’ялi,
Розвiйтесь, як тихе зiтхання!
Незгоєнi рани, невтiленi жалi,
Завмерлеє в серцi кохання.
Збiрка має три “жмутки”, де розкривається глибока душевна трагедiя лiричного
героя, викликана важкими обставинами громадського та особистого життя.

Перший “жмуток” передає трагедiю нероздiленого кохання, його беззахиснiсть та
вразливiсть. (“Так, ти одна моя правдивая любов”, “За що, красавице, я так тебе
люблю”.) Лiричний герой не хоче згодитись з тим, що кохана йому вiдмовляє. Вiн то
звинувачує в усьому обставини (“Раз зiйшлися ми случайно…”), то прагне здаватися
збайдужiлим (“Я не надiюсь нiчого…”), то вмовляє кохану зглянутися на його
страждання (“Не минай з погордою…”, “Я не кляв тебе, о зоре”).
Другий “жмуток” лiричноï драми написаний переважно у народно-пiсеннiй манерi,
тому багато вiршiв з другого “жмутка” стали улюбленими пiснями та романсами (“Ой
ти, дiвчино, з горiха зерня…”, “Червона калина, чого в лузi гнешся?”, “Чого
являєшся менi у снi?” та iншi). Митець намагається знайти в природi спiвзвучнiсть
своïм стражданням, розраду вiд них.
Провiдним мотивом поезiй третього “жмутка” є пекельнi переживання поета,
спричиненi нещасливим коханням.
“Це такi легкi, нiжнi вiршi, з такою широкою гамою почуттiв i розумiння душi
людськоï, що, читаючи ïх, не знаєш, кому оддати перевагу, чи поетовi
боротьби, чи поетовi-лiрнковi, спiвцевi кохання i настроïв”,

– писав М. Коцюбинський.
I з ним важко не погодитись. У своïй збiрцi “Зiв’яле листя” Франко виступає
як найтонший поет-лiрик, спiвець високого кохання. Лiричний герой драми

– людина з нiжною, вразливою душею, але разом iз тим
– сильним характером. Нiщо не страшить його
– нi труднощi життя й невдачi, нi наклепи й переслiдування ворогiв, нi зрада
друзiв, нi цiсар з його тюрмами й жандармами.
Не боюсь я царiв держимордiв,
Хоч у них є солдати й гармати,
Не боюсь я людських пересудiв
Що потраплять i душу порвати.
Iз будь-яким горем лiричний герой готовий помiрятися, але не може вiдмовитись вiд
великого й сильного почуття любовi, вiн не може вирвати з серця чарiвний образ
дiвчини, котру покохав до самозречення. За причину своïх мук закоханий юнак
вважає три недолi, що стали супутниками його життя: перша недоля

– то “м’яке серце”, друга
– “холопський рiд”, третя
– “горда душа”. Людська гордiсть не дозволяє герою просити милостинi в коханнi,
тому всi своï болi й страждання вiн “у серцi здавлює на днi”. Особистi
переживання лiричного героя, його чистоту, самозреченiсть поет пiднiс на
незрiвнянну височiнь духовноï краси.
Найнiжнiше, найiнтимнiше викладає вiн зворушливими словами. Нiкого не можуть
залишити байдужими нiжнi рядки його поезiï, особливо тих, хто любив i
страждав.
Хто ж вона, та жiнка, яка збудила в серцi лiричного героя таку незвичайну любов,
зранила його палке серце й наповнила всю його iстоту нестерпними душевними
муками? Читаючи цю збiрку, розумiєш: в “лiричнiй драмi” немає цiльного жiночого
характеру. Героïня збiрки з’являється то загадковою незнайомкою, то
легковажною красунею, а найчастiше вродливою, наче перенесеною з народних пiсень
дiвчиною.
Чарiвний образ дiвчини, що є джерелом i радостi, i муки лiричного героя, змальовує
поет у вiршi “Ой ти, дiвчино, з горiха зерня…”. Вродою дiвчина

– “з горiха зерня”, а серцем
– “колюче терня”. Уста ïï
– тиха молитва, а слово
– “гостре, як бритва”. Темнiшi вiд ночi очi коханоï, а сама вона “ясная
зоря”. Це незвичайна врода дiвчини бентежить душу закоханого юнака, а нероздiлена
любов важким тягарем лягає на серце.
Ой ти, дiвчино, ясная зоре!
Ти моï радощi, ти моє горе!
Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.
I все ж таки кохання пiдтримує лiричного героя, надає йому натхнення, творчоï
наснаги i сили.
Я понесу тебе в душi на днi,
Облиту чаром свiжостi й любовi,
Твою красу я переллю в пiснi,
Огонь очей в дзвiнкiï хвилi мови,
Коралi уст у ритми голоснi.
У народi кажуть: “Свiт постав з любовi”. Саме так. Кохання iснує на землi здавна.
Роздiлене воно чи нi, але все одно робить людину чистiшою, благороднiшою, кращою,
надихає на найвеличнiшi подвиги й звершення. I саме таке кохання оспiвав I.
Франко у найгенiальнiшому зi своïх творiнь
– збiрцi “Зiв’яле листя”, цих “хвилюючих писаних кров’ю серця рядках”.






Схожі твори: