Головна Головна -> Твори -> Нацiональнi мотиви i особливостi ïхнього художнього втiлення у драматичнiй поемi “Бояриня”

Нацiональнi мотиви i особливостi ïхнього художнього втiлення у драматичнiй поемi “Бояриня”




Леся Украïнка. Леся
Ї Це тепле сонячне iм’я менi знайоме з дитячих рокiв. Вiдоме воно всiм
прогресивним людям, i в першу чергу, украïнцям, бо Леся Украïнка у
недовгiм життi стала народною поетесою. Вона була мислителькою та борцем
шевченкiвського гарту. Все в ïï життi було справжнiм: вiршi, кохання без
фальшу, мука без порятунку, праця – спасiння. Читати ïï вiршi без
хвилювання не можна.
На мою думку, мало хто так палко любив свiй народ, свiй рiдний край, як любила
його Леся Украïнка. Недарма i псевдонiмом своïм взяла вона iм’я народу,
назвалася його донькою. У багатьох ïï поезiях вiдлунює бiль серця за
рiдний розтерзаний край.
Та особливо вiдчула я трагедiю великоï патрiотки у драмi “Бояриня”. У нiй
письменниця звертається до найтрагiчнiших сторiнок iсторiï Украïни –
доби Руïни. Вона по-своєму оцiнює Переяславську Раду, показує, як Москва
порушує угоду, укладену Б. Хмельницьким i росiйським царем.
Чому ж Леся Украïнка звернулась до подiй XVII столiття? Я думаю, вона вважала
“великою руïною” i час, коли сама жила: перекреслювалась iсторiя
Украïни, зневажалась культура (а мова навiть заборонялась), пiдкуповувалась
украïнська iнтелiгенцiя
Ї Щоб розбудити своïх землякiв, вiдродити ïхню нацiональну пам’ять,
письменниця i пише цю драму.
Дiйовi особи в нiй, крiм гетьманiв, не iсторичнi. Порушуючи актуальне питання про
нацiональну пасивнiсть – зраду, Леся Украïнка показує у творi рiзнi характери
украïнцiв, ïхнi погляди i поведiнку в цей складний час.

Iз перших сторiнок драми я вiдчула симпатiï i антипатiï поетеси. Родина
украïнського козака Олекси Перебiйного вболiває за долю рiдного краю, що
потрапив у залежнiсть вiд Москви. Приймаючи у себе сина свого покiйного
товариша-козака (зараз московського боярина Степана), старий Перебiйний не подiляє
поглядiв гостя. У дiалозi боярина Степана i Iвана, сина Олекси Перебiйного,
письменниця показує рiзне ставлення ïх до Переяславськоï угоди:

– На радi Переяславськiй мiй батько,
подавши слово за Москву,
додержав те слово вiрне. –
Мав кому держати,
Лихий ïх спокусив давати слово.
Iван вважає ганебним служити росiйському царевi, а вчинок батька Степана оцiнює як
зраду, бо тому, було “однаково, чиï лизати п’яти, чи лядськi, чи московськi”.

У свiй час молодший Степан “був у Києвi в науцi при Академiï”, пiсля смертi ж
батька, як вiн говорить, поïхав “до матерi на помiч” у Москву i там прижився

Ї Ось тому погляди Iвана i Степана зараз цiлком протилежнi. Iван вважає, що за
свiй край справжнiй патрiот повинен бути готовий на все, навiть на кровопролиття.
Степан, згадуючи новелу про братiв Каïна та Авеля, заявляє:

А як же можу я на Украïнi
здiйняти зброю так,
щоб не дiткнути
нiколи брата?
Поетеса пiдкреслює: саме в тому i трагедiя Украïни, що ïï сини не
можуть дiйти згоди, поєднати своï дiï. Тому й ллються рiки кровi рiдних
братiв, якi виступають за рiзних гетьманiв.
Протестуючи проти братовбивства, що є ганьбою украïнського народу, Оксана
тому й покохала Степана.
Оця рука
вiд кровi чиста
Ї
А я вiдразу привернулась
до тебе серцем за твою лагiднiсть.
Одружившись, Оксана з чоловiком ïде на чужину, а серце ïï
розривається з туги за рiдним краєм. I ось Оксана у Москвi. Вона бояриня, але не
цурається своïх звичок, одягу, мови.
Леся Украïнка зiставляє уже не героïв, а два свiти – украïнський i
росiйський. Їï героïня, молода бояриня, вiдразу помiчає рiзне становище
жiнки: на Украïнi вона вiльна, в Росiï – нi. Оксана, що навчалась у
братськiй школi, не може звикнути, що у Москвi дружину мають за холопку, що “нема
тут звичаю з чоловiками пробувати при бесiдi”:
“Хiба я тут не як татарка
Сиджу в неволi?

ЇСкрiзь палi, канчуки
Ї
Холопiв продають”,
– докоряє вона чоловiковi.
Обурює Оксану рабське догоджання, лукавiсть, улесливiсть, доноси, шпигунство.

Тяжко переживає молода бояриня долю рiдного народу, коли починається “братовбiйна
вiйна, що Дорошенко зняв на Украïнi”, взявши в союзники татар. Письменниця
пiдкреслює трагедiю украïнського народу, який завжди терпiв лихо вiд
своïх союзникiв-сусiдiв.
Оксана поривається на Украïну, тужить за нею. Вона благає Степана послужити
рiдному краєвi, користуючись близькiстю до царя, та полохливий Степан
боïться, тремтячи за своє мiсце, за своє фiзичне виживання.

Вiн навiть Оксанi забороняє пiдтримувати зв’язок з братчицею-товаришкою, зi
своïм рiдним братом. Лякаючи ïï “дибою”, Степан доводить, що вiн
тут служить своïй Батькiвщинi.
От саме
Я маю до царя суплiху нести,
що люди з Украïни привезли.
Словами Оксани Леся Украïнка утверджує, що тiльки в активнiй дiяльностi, в
боротьбi за волю i незалежнiсть Батькiвщини, у служiннi своєму народовi i є
справжнє щастя людини-громадянина. Леся Украïнка, велика патрiотка
Украïни, в образi Степана засудила нерiшучiсть, полохливiсть, пасивнiсть тих
украïнцiв, якi не стали борцями. Вболiваючи за майбутнє Батькiвщини,
письменниця вказує на помилки минулого – роз’єднанiсть украïнцiв.

Поема “Бояриня” актуальна i в наш час. Вона навчає нас активно дiяти, а не пасивно
споглядати, навчає боротися i перемагати. У цьому i є сенс життя.






Схожі твори: