Головна Головна -> Твори -> Уславлення мужностi й сили людського духу в поезiï Лесi Украïнки

Уславлення мужностi й сили людського духу в поезiï Лесi Украïнки




Ще не палить сонце, розпiкаючи голубе небо. Ще яскраве зiлля мрiє, зустрiчаючи
чарiвнi свiтанки. Схилившись понад ставом, миють своï довгi коси в прозорiй
водi срiбнолистi верби i шепочуть тихо:
Будуть проходити люди,
Вбогi й багатi, веселi й сумнi,
Радощi й тугу нестимуть менi,
Їм промовляти душа моя буде
Ї
У тих вербах жива душа безсмертноï Лесi Украïнки, що щедро дiлилася з
людьми своïм казковим багатством, подарувала свiтовi сильний дзвiнкий голос,
що волею своєю перемагав.
Спiв Лесi Украïнки вiдкрився свiтовi несподiвано. Немов тая Мавка,
прокинувшись вiд довгого сну, захоплювалась вона барвами та звуками, змiнами в
природi й душi, збирала, “випивала нектар землi, пишних трав, лукiв”, “виношувала”
майбутнiх героïв у думцi.
Несмiливо “ранньою весною” вийшла поетеса на лiтературний шлях i “тихий спiв
несмiлий заспiвала”.
Є цiкавий вираз, що людина повинна створити себе сама, злiпити скульптуру з
безформеноï маси, знайти баланс гармонiйностi, але умовою для цього завжди
була i буде чистота серця. I Леся Украïнка створила себе!
Iï поезiï – це постiйний дух непокори, волелюбства, зневага до труднощiв
i втоми, гордовите бажання нiколи не бути слабкою, зневiреною, розбитою:

Хто вам сказав, що я слабка,
Що я корюся долi?
А доля-мачуха, дiйсно, встелила шлях поетеси колючим терном та гiрким полином. У
двадцять рокiв страшна недуга прикувала Лесю Украïнку до лiжка, але дiвчина
не здавалася без бою, боролася за життя, за право на радiсть, за сонце, за щастя.

При всiй витонченостi й уразливостi натури змогла вона зусиллям волi, мислi й
доброти пiднятися над своïм болем, бо в слабкому й хворому тiлi жила могутня
душа, нестримнi кипучi думки якоï рвалися до людей, гартуючись у фiзичних i
моральних муках:
Так! Я буду крiзь сльози смiятись,
Серед лиха спiвати пiснi,
Без надiй таки сподiватись,
Буду жити! Геть думи сумнi!
I Леся Украïнка ламала терни голими руками, стоптувала полини, кинутi на
ïï дорогу злою долею. Ще малою мрiяла ця дiвчина знайти сонце-сяйний
квiт папоротi, щоб зробити щасливим знедолений свiй народ.
Як особисту трагедiю, переживала письменниця уярмлення свого народу, безправнiсть
його культури. Душа Лесi Украïнки, лагiдна з природи, закипала гнiвом на
кожен вияв утискiв, колонiальноï сваволi. Поетеса задихалася в атмосферi
царського деспотизму, в середовищi, отруєнiм бацилами рабства. Вона добре знала ту
полярну нiч сатрапiв i полiцмейстерiв, донощикiв i словоблудiв, де кожну живу
думку кувалось у лещата казенностi, де саме украïнське слово зазнавало
державного переслiдування, де в’язницi були переповненi. Зi всiєю щирiстю й
гiркотою визначила Леся Украïнка становище свого поколiння:

Орлинi крила маєм за плечима,
Самi ж кайданами прикутi до землi.
Тому погляд поетеси, натхненний спiв ïï найчастiше звернений у майбуття,
де за валунами важкоï свинцевоï дiйсностi очам ясновидним уже
вiдкривались сонячнi ландшафти свободи. А поки що Леся Украïнка засвiтила
“досвiтнi огнi” своєï поезiï серед безмежноï самодержавноï
ночi.
Яку ж треба було мати вiдвагу духу, щоб i серед тоï, здавалось би,
вiчноï суспiльноï байдужостi гукнути в пiтьму: “Вставай, хто живий, в
кого думка повстала
Ї” Поетеса не боялась таких “необачних слiв”! Та й своï мистецькi
симпатiï вона вiддавала тим, чий дух не корився сiрому будню, спiвала хвалу
натурам цiльним, незламним, тим, хто, пориваючись до ясного завтра, мiг би сказати
про себе вустами одного з персонажiв поеми “В катакомбах”:
Не я один духовну спрагу маю,
Не я один так серцем голодую
Ї
Пiд шаленим вогнем ганебних царських указiв, пiд невщухаючим обстрiлом заборон та
переслiдувань стояла прекрасна Леся Украïнка з вояцьким щитом, мов легендарна
дiвчина-витязь, закута в лати свого безстрашшя, гiдностi й правоти:

Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повиннi загинуть обоє!
За глибоким переконанням письменницi, лити сльози над украïнським безталанням
– ще не велика послуга для краю:
Доволi вже ïм литись, –
Що сльози там, де навiть кровi мало?
Щастя народу поетеса виборювала, щастя особисте – оплакувала. Ридань немає у
ïï вiршах, але така туга в них, такий глибокий сум, що не можна не
почути плачу нiжного Лесиного серця:
Є десь на свiтi мiй коханий,
Мiй хоч несуджений, та мiй єдиний!
Кого не зачарує бентежне i зоряне, свiтле i щире кохання Лесi Украïнки до
Сергiя Мержинського? Кого не засмутить це гiрке i надривне, таке нещасливе
кохання?
Криком зраненоï лебiдки зiрвався розпач з ïï вуст:

“Крiзь темряву у простiр я простягаю руки до тебе:
вiзьми, вiзьми мене з собою, а буде мiй рятунок. О, рятуй мене, любий!”

I це страшне горе переживала Леся. I смiялась крiзь сльози. I спiвала крiзь сльози
пiснi своïм зболеним i змученим серцем. Невилiковно хвора, Леся Украïнка
дарувала iншим снагу свою та науку життєлюбства, жила обличчям до сонця i
повертала до нього людей. Як вона сподiвалась на щастя! Як вiрила у вiчнiсть
народу свого!
Свiтло Лесиноï душi, ïï слова засяяли з нашоï землi й ще
багато столiть горiтимуть над свiтом. Вона заверш






Схожі твори: