Головна Головна -> Твори -> Тютюнник Григiр

Тютюнник Григiр




(1931-1980)
Народився в о. Шилiвцi Зiнькiвського району на Полтавщинi. Його батька було
репресовано у 1937 роцi. Деякий час жив у дядька на Донбасi. Закiнчив Зiнькiвське
реальне училище. Працював робiтником на харкiвському заводi iм. Малишева, у
колгоспi, служив моряком на Далекому Сходi. Навчався на фiлологiчному факультетi
Харкiвського унiверситету. Учителював на Донбасi (викладав росiйську мову та
лiтературу), згодом переïхав до Києва, працював у редакцiях та видавництвах.

На становлення Тютюнника як письменника вплинув старший брат Григорiй
(прозаïк, автор вiдомого роману “Вир”).
Григiр Тютюнник
Ї автор збiрок прози “Завязь”, “Деревiй”, “Батькiвськi пороги”, “Крайнебо”,
“Ласочка”, “Лiсова сторожка”, “Степова казка”, повiстей “Климко”, “Облога”,
“Вогник далеко в степу” та iнших. Лауреат Лiтературноï премiï iменi Лесi
Украïнки, Державноï премiï iменi Т. Г. Шевченка.
Дивак
Кажуть, душа кожноï людини
Ї глибокий колодязь, дивлячись у воду якого, ми намагаємось побачити своє
вiддзеркалення. Але iнодi, коли у водi колодязя чиєïсь душi ми не помiчаємо
свого обличчя, не вiдчуваємо схожостi на себе або на своє оточення, людина нами не
сприймається. Вона може бути нi поганою, нi хорошою (на наш погляд), i ми тавруємо
ïï як незвичайну. I чомусь декого це ображає. “Дивак…”,

Ї кидають iншi, виразно знизуючи плечима. I все. Майже нiхто не подумає хоч трiшки
глибше пiзнати його. Природно, людина, яка не живе у повнiй мiрi цього слова у
звичному для iнших свiтi, компенсує це замкненням у власному, життя в якому йде за
особливими законами.
Внутрiшнiй свiт є у кожного з нас. Ми приходимо до нього пiд час сну, коли тiло
вiдпочиває, а душа може поринути в мрiï та думки. Саме звiдти походять нашi
сни, бо вони
Ї вiдбиток наших таємних бажань, страхiв, вад.
Ми керуємось прагматичним i почуттєвим сприйняттям свiту. Коли ми не знаходимо
рiшення або не розумiємо чогось, тодi вдiю вступають почуття. У критичнi, кризовi
моменти нами керують саме вони. Виховання, звички, манери зникають i залишаються
iнстинкти i емоцiï, непоясненнi i дещо твариннi.
Цi сприйняття живуть у нас у рiзному вiдношеннi. Iнодi чогось бiльше, чогось
менше. У декого повнiстю вiдсутня прагматика i приземленiсть. Про таких ми кажемо
“далеко вiд землi лiтає”. I знову “Дивак!”.
Гуманiзм, розкриття внутрiшнього свiту кожноï людини, ïï
iндивiдуальнiсть та неповторнiсть
Ї ключовi питання, якi наголошуються письменниками часу, в який творив Григiр
Тютюнник. У своєму творi “Дивак” вiн описує хлопчика, який є незвичним для свого
оточення. Малий Олесь милується природою, обожнює малювати. Його приваблює чистота
i недоторканiсть снiгу, на якому хлопець виводить своï малюнки. Щось не так
пiшло
Ї можна стерти змерзлою долонькою i почати знову.
Григiр Тютюнник навмисно обирає зиму як тло подiй. Бо саме взимку є холодна тиша,
тиша i снiг. ïх подовгу слухає вразливий Олесь, замiсть того, щоб жити за
правилами, написаними iншими I” людьми, бо вони йому не пiдходять.

Вiн не розумiє, чому потрiбно робити те, чого не хочеш. Наприклад, малювати глек
тодi, коли йому цього не хочеться i коли це йому не потрiбно (вчителька, яка
викладає малювання, не знає як поводити себе: вiдстоювати професiйну принциповiсть
чи поступитись перед незвичайним учнем). I лише в тих випадках, коли його бажання
спiвпадають з тим, що потрiбно робити, здiйснюються якiсь з’єднання г з оточенням.

Благородний Олесь не сприймає сувори закон буття “або ти, або тебе” i не хоче жити
за ним. Замрiяний, вiн вибачає, коли з ним по-водяться несправедливо i огидно.
Енергiйний та експресивний однокласник Федько Тойкало вдарив його, але Олесь не
став заводити бiйку, лише повернувся i пiшов. Але одразу вибачив i був дуже радий

Ї теж незвична для нас реакцiя
Ї коли Федько, вiдчувши, що зробив неправильно, нi за що вдаривши Олеся, вибачився
i навiть у знак примирення дав Олесю пирога.
Дiд Олеся, Прокiп,
Ї людина з великим життєвим досвiдом
Ї намагається навчити хлопця як жити i змагатись на життя, за мiсце пiд сонцем.
“Щоб було тепло, треба привозити дрова, щоб ïх привозити, треба бити коней,
щоб вони йшли”,
Ї наставляє дiд. Але це не влаштовує хлопчика. “Адже ïм боляче”,

Ї вiдповiдає Олесь, пiдбиваючи дiда, коли вiн б’є батогом по конячих спинах.

I ввечерi, вдома, дiд iз жалем каже матерi:
Ї…В тебе вiн, Наталко. Дивак… Затопчуть його… Бо воно ж як деревце в
пагонi…
На пiдсвiдомому рiвнi хлопчик вiдчуває, що його за щось зневажають i переймається
через це. Та врештi засинає, мрiючи про пригоди Iвасика-Телесика. Починається
новий день…
Початком нового дня, примиренням iз другом, добрим ставленням до нього дiда Григiр
Тютюнник дає шанс Олесю. Все ще владнається, адже якщо хлопець народився в цьому
свiтi, значить, вiн має жити в ньому, залишаючись неспотвореним життям,
залишаючись собою. Таким, як вiн, у кiно життя обов’язково є мiсце, що завжди буде
вiльним. Вiльним для них.






Схожі твори: