Головна Головна -> Твори -> Релiгiйнiсть доби атеïзму: “Сентиментальна iсторiя” Миколи Хвильового

Релiгiйнiсть доби атеïзму: “Сентиментальна iсторiя” Миколи Хвильового




“Людина i зброя” Олеся Гончара
Одним iз живучих марновiрств сучасних людей є фанатична вiра в “прогрес”

Ї технологiчний, соцiальний, моральний. Багато освiчених i мислячих людей уперто
iгнорує докази всебiчноï деградацiï свiтового спiвтовариства. Те ж саме
стосується й кожноï людини. Як сказав Гейне, “людство йде вперед, людина
лишається на мiсцi”. Варто озирнутися трохи назад, аби переконатися в сталостi
людських потреб, у тому числi й релiгiйних. Для цього варто проаналiзувати
свiдоцтва того часу, наприклад, художнi твори.
В основi оповiдання Миколи Хвильового
Ї “сентиментальна iсторiя” Б’янки. Ця жiнка представляє новий тип
украïнськоï людини
Ї людини доби “активного романтизму” або “романтики вiтаïзму”. Це сильна,
вольова натура, яку не задовольняє буденне iснування. До поклонiння революцiï
ïï “навернув” брат, який загинув на фронтi. Це був “дикий i тривожний
час, коли люди ходили голi й голоднi й були велетнями й богами”, але у мирний час
iдея свiтовоï революцiï не здатна наповнити “людське життя.
Комсомольський (або, за старою вимовою, комольський) осередок у ïï селi
роз’ïдає формалiзм i “нова дичавина… азiатчини” (натяк на вториннiсть,
приниження украïнцiв росiйською компартiєю, про це також писав Борис
Антоненко-Дави-дович у повiстi “Смерть”), i побожне ставлення Б’янки до старих
iдеалiв не знаходить пiдтримки: “Менi було вiдкрито дорогу до комолу, але я рiшуче
вiдмовилась вступити туди. Мене ненавидiли за це, бо знали, чому я стою осторонь.
(…) Я пам’ятала, скiльки вiдважних ко-мольцiв загинули в часи горожанськоï
вiйни, i частенько десь у кутку прославляла цих незнаних героïв. Але тут, у
нашому комолi, була якась розгнузданiсть. Я прилюдно говорила про це, i мене
називали реакцiонеркою”.
Шукаючи смисл свого життя, вона залишає сiм’ю, ïде до мiста й там
наполегливою працею забезпечує собi побутову свободу. Вона шукає тих “велетнiв i
богiв”
Ї надлюдей, якi були б зразком для неï та ïï товариством, фактично,
шукає комунiстичних “святих”. Але зустрiчає тiльки втому й розчарування: “…Я вам
заздрю тому, що ви (Б’янко) людина нового поколiння, i для вас нашi терзання

Ї порожнiй звук. …Справа в тому, що ви нiколи не були в ролi Єви i ви нiколи не
зможете затоскувати за раєм, як я й тисячi нас, надломлених людей
громадянськоï вiйни. (…) Боже мiй, ви й не уявляєте, яка це прекрасна
краïна. Пiд ïï сонцем не тiльки внутрiшнiй свiт кожного з нас
перетворювався й робив нас iдеальними, мало того, ми фiзично перероджувались.
Клянусь вам! Навiть фiзично це були зразковi люди”.
Сучасне мiсто
Ї царство плотi й розпусти. Дiловод Кук свiй потяг до Б’янки не готовий пiдкрiпити
своєю вiдповiдальнiстю й турботою. Сiроока журналiстка
Ї бiсексуалка й садистка, цiкавиться мiстичними вченнями й пропонує Б’янцi
торгувати своïм тiлом. Товариш Бе
Ї п’яниця, паскудник i садист
Ї систематично лупить свою жiнку Уля-ну, яка психологiчно залежить вiд нього,
кiнець-кiнцем убиваючи ïï. Остання надiя Б’янки
Ї художник Чаргар
Ї не спiшить за ïï рахунок вдовольняти статевi iнстинкти, але виказує
слабкiсть, ницiсть духу й мрiє про мiщанське сите “животiння”. Типова богошукачка,
Б’янка страждає вiд нереалiзованого альтруïзму й безцiльностi iснування.

Нарештi, ïï душевнi потреби знаходять одверто релiгiйне рiшення: вона
знаходить стару iкону Спасителя й ночами простоює на колiнах перед нею.
Однiєï ночi вона лягає спати й декiлька разiв прокидається вiд стуку в дверi.
Стук триває всю нiч (!), але Б’янка так i не вiдкрила, ображена на пiзнє
вторгнення. Вранцi вона знаходить за дверима труп Уляни, яка шукала в неï
порятунку вiд рук товариша Бе. Найслабший момент твору
Ї ïï реакцiя на побачене: вона звинувачує… Бога в тому, що вiн не
вiдчинив дверей тодi, коли вона не побажала навiть спитати, хто стукав, i ножем
розбиває iкону.
Чому героïня “Сентиментальноï iсторiï” вчиняє такий алогiчний
учинок? По-перше, такий хiд, можливо, характерний для романти-кiв-фантазерiв,
котрi вiдповiдальнiсть за людськi злочинства покладають на Бога, iгноруючи факти.
По-друге, це наслiдок невiр’я самого митця. По-третє, “пролетарський” письменник i
чекiст Хвильовий не мiг в одних текстах писати про своï розстрiли монашок (“Я
(Романтика)”), а в iнших здiйснювати пропаганду традицiйноï релiгiйностi.

Але в 1959 роцi, коли Олесь Гончар творив роман “Людина i зброя”, статус
релiгiï в Радянському Союзi сильно змiнився, у порiвняннi з 1928 роком, коли
Хвильовий оприлюднив “Сентиментальну iсторiю”. Тому в творi Гончара ми
проаналiзуємо один-єдиний епiзод, котрий не стає вiд того менш значущим i
показовим.
Загiн Богдана Колосовського воює на окупованому боцi Днiпра й не встигає
переправитися до зриву греблi Днiпрельстану. Намагаючись вийти з оточення, вони
йдуть серпневими степами, страждаючи вiд спраги, голоду й виснаження. Забрiдають
на птахоферму iменi Енгельса (!), де в хатi знаходять, мабуть, усiх мiсцевих
дiвчат… навколiшках перед iконою вiдрубаноï голови Iвана Хрестителя.


Ї А ви вже, значить, молитесь?
Ї пiдступив до дiвчат заградотрядник…
Ї I не соромно? А ще ж, мабуть, i комсомолки?
Ї А що ж нам зостається, хоч i комсомолки…
Ї Коли ви не захистили, то, може, хоч бог захистить, якщо є вiн десь там… у
стратосферi… (…)
Ї Та хiба вони вiруючi?
Ї вимовила жiнка.
Ї Церкви й знати не хотiли, все клуб та клуб. Але коли оце пiдкотилось i рятунку
iншого нема, то й молитися почали.
Ї За те, щоб нашi повернулись…
Ї Самi вчили, що є тiльки атоми, матерiя i все таке iнше,
Ї в нервовому збудженнi щебетала хазяйчина дочка.
Ї Але так раптом захотiлось, щоб хоч яка-небудь сила була над нами отам угорi, щоб
хоч якi-небудь стратосфернi боги там iснували та допомагали Червонiй Армiï…

Ї Це просто смiшно,
Ї каже Новоселець, але нi йому, нi нам не смiшно”.
Останнi слова прозоро вказують на авторове ставлення до описаного. Дiйсно, воєннi
щоденники, скажiмо, Аркадiя Любченка й Олександра Довженка пiдтверджують те, що
жах i невизначенiсть цього часу перетворили усiх “атеïстiв” на ревних
вiруючих. Цi комсомолки не вмiють молитися, тому в молитвi промовляють… вiршi
Шевченка й Лесi Украïнки. Iкона “вiд старших зосталась”, як символ зв’язку
поколiнь, духовноï тяглостi украïнського народу. Це богослужiння

Ї потреба фiзичного виживання, яка шукає виходу в релiгiйнiй сферi. Вони не знають
Бога, не прагнуть його пiзнати, не аналiзують полiтичного й духовного тупику
Радянського Союзу й свого життя, а тiльки просять, щоб повернувся попереднiй
безбожний лад.
У такий спосiб, сучасне життя демонструє нашу нездатнiсть скласти iспити долi
своïми силами. Сучасна людина не менше залежить вiд провидiння Божого, нiж у
бронзовий вiк. Смертельна небезпека (“Людина i зброя”) чи потреби душi в час, коли
побутовi проблеми вирiшено (“Сентиментальна iсторiя”, оголошують прагнення людини
до вiчного люблячого Бога, який єдиний може дати реальне опертя в
життi.






Схожі твори: