Головна Головна -> Твори -> Проблеми взаємодiй рiзних стилiв, напрямiв, течiй

Проблеми взаємодiй рiзних стилiв, напрямiв, течiй




В усi часи, а особливо в бiльшовицьке лихолiття 1930
Ї60-х рокiв, представники вiтчизняноï iнтелектуальноï елiти поставали
перед питанням: “Що ж ми за народ такий?”, усвiдомлювали, як зараз модно говорити,
необхiднiсть визначення украïнськоï нацiональноï iдентичностi. I
якщо на теренi материковоï Украïни акцент на окремiшностi нашоï
нацiï був справою пiдсудною, то в дiаспорi це питання вилилося в низку
наукових дослiджень i вартiсних художнiх творiв. Так, особливого розголосу
отримали розвiдки щодо украïнського нацiонального характеру, оприлюдненi
фiлософами Миколою Шлемкевичем, Володимиром Яневим, Iваном Мiрчуком i Олександром
Кульчицьким.
Не лишилися байдужими до цiєï животрепетноï проблеми й письменники.
Скажiмо, Улас Самчук у романi “Марiя” рiшуче наголосив на вiталiзмi
украïнськоï людини. Письменник пропонує таку схему селянського
свiтобачення. Селянин живе в гармонiйному, замкненому свiтi, де все вiдбувається
за неухильною Божою волею. @рунт людського життя складають: сiмейна злагода, дiти,
праця. Нормальна сiм’я та, де лiдером є чоловiк, а жiнка
Ї помiчницею. Шлях до щастя
Ї спiзнати своє призначення, полюбити його й радiти йому. Бог благословляє
трудiвникiв, а людина лише вибирає, буде вона вiдповiдати Божому задуму чи пiде
шляхом занепаду. Селянин вiрить, що нiяке зло Бог не залишає поза увагою. Спокута

Ї єдино можливий вихiд для порушникiв iснуючого правопорядку iснування.

Автор змальовує привабливий образ трудiвника-селянина, головного годувальника
суспiльства. Найперший сiльський “пiдприємець”, якого ми зустрiчаємо в текстi,

Ї Мартин Заруба, у котрого наймитувала Марiя Перепутько до свого замiжжя.
Внутрiшнiй потенцiал Заруби настiльки великий, що, якби не припинення НЕПу, вiн
мiг би стати аграрiєм або фабрикантом. Це порядна, щедра, органiзована людина;
релiгiйна, беручка; сприймає працю як засiб самоствердження, як своє призначення.

Єднiсть iз землею, працьовита украïнська вдача вiдновлюють селянське буття
пiсля будь-яких криз. Прикладом цього є Марiïне життя. Зi самого початку
головна риса украïнськоï ментальностi Марiï
Ї насолода життям, прагнення до життя. Вона швидко вчиться самостiйностi, працюючи
з року, забезпечуючи себе з дев’яти рокiв i вiдстоюючи своï права у вуличних
iграх. Марiя прагне знання, освiти, якщо не для себе, то для своïх дiтей;
любить Корнiя не за його неiснуюче багатство, а за життєву силу: оптимiзм,
рiшучiсть, енергiйнiсть, легку вдачу. Любов для неï
Ї не розвага, а смисл життя: “На сходах (церкви) Корнiй. Сходи пiднiмаються i
опускаються. Камiнь розхвилювався, стiни не встоять на мiсцi. Марiя квапиться в
тiнь, бо тут зрадливий лiхтар видасть очi i барви лиця”. Особливо реалiстичним
робить ïï образ сприйняття життя як найвищоï цiнностi: коханий
пiшов на шiсть рокiв у матроси, вiд нього жодних вiдомостей. У той же час до
неï вчащає багатий господар Гнат Кухарчук. Марiя намагається не зважати на
нього, вона пам’ятає обiцянку, дану Корнiєвi. Але вона просто жiнка, яка потребує
уваги, красивих речей i одягу, тим паче, що Корнiй ïй нiчого не купував. I
Марiя звикає до Гната, водночас до останнього перевiряючи його вiрнiсть кпинами й
вiдмовами. Та Корнiй i не думає писати, i вона “не поспала кiлька ночей

Ї i випила з Гнатом могорич”. Удаваний аморалiзм i пристосуванство такоï
поведiнки пояснюється прагненням украïнськоï людини вижити попри
будь-що, дати шанс на виправлення своïх помилок нащадкам.
Говорячи про Iвана Багряного, варто запитувати слова лiтературознавця Юлiя
Войчишин: “своïм памфлетом “Чому я не хочу вертатися на “родiну” вiн
(Багряний) задекларував права i гiднiсть украïнськоï людини. У всiх
своïх лiтературних творах, що слiдували пiсля цього, Багряний розгортав ту
саму iдею боротьби за гiднiсть власного “Я”, нiби хотiв цим утвердити
ïï, тiльки в ширшиху сучасному лiтературному процесi
Ще сто п’ятдесят рокiв тому свiтовий лiтературний процес можна було порiвняти з
рiвнинною рiчкою або поважною статечною ледi, що плине крiзь сторiччя

Ї наче йде сходинками палацу, Aречно вiтаючись зi знайомими. Класицизм змiнювався
на сентименталiзм, а той
Ї на романтизм, це вiдбувалося в однiй краïнi ранiше, в iншiй пiзнiше, деякi
краïни перескакували через сходинки, англiйський романтизм був зовсiм не
схожий на нiмецького тезку, а вони разом
Ї на росiйського, але процес був загальним. Та наприкiнцi XIX сторiччя щось
змiнилося. По-перше, з невеликим (в iсторичному масштабi) iнтервалом виникло
одразу кiлька лiтературних напрямiв, i апологети кожного з них мали власну точку
зору
Ї на мистецтво та його роль у суспiльствi, на суспiльство взагалi й на людину
зокрема. Досить додати до розбiжностей iдеологiчних, наприклад, мiж неоромантизмом
i футуризмом, розбiжностi в методах та прийомах зображення навколишнього свiту

Ї i можна уявити собi, якою була лiтературна ситуацiя сто рокiв тому. Не рiвнинна
вже, а бурхлива гiрська рiчка, що тягне величезнi кам’янi брили i зносить цiлi
людськi поселення! Не поважна дама, а декадентка-кокаïнiстка на маскарадi у
божевiльнi!
На Заходi бiльшiсть iз модернiстських течiй вичерпали себе
Ї i тепер про дадаïзм або футуризм можна довiдатись лише з пiдручникiв з
iсторiï лiтератури. Деякi, наприклад, авангардизм чи поп-арт i зараз iще
iснують, але
Ї як щось екзотичне. Та й знають про них лише у вузькому колi спецiалiстiв. Для
широкого ж загалу iснує масова культура. У широкому розумiннi цей термiн охоплює
все суспiльне життя
Ї вiд полiтики й системи освiти до газет, комiксiв i анекдотiв. Але найчастiше цей
термiн використовують для визначення розважальних книжок, фiльмiв,

Ї усього, що не претендує на звання “елiтарного мистецтва”. Дiячi ж елiтарного
мистецтва дiйшли висновку, що все на свiтi вже створене i митцi тепер просто
повторюють один одного. То чи не цiкавiше чесно грати вже написаними текстами,
включаючи до нового, наприклад, роману натяки на твори попередникiв? А читачi хай
розгадують. Такий прийом введення до нового, тексту “клаптикiв” уже вiдомих творiв
назвали “включенням iнтертек-сту”. Останнi двадцять
Ї двадцять п’ять рокiв лiтературний процес Заходу плине пiд знаком постмодернiзму,
i твори, написанi у вiдповiдностi до цього напрямку мистецтва, чимось нагадують
кросворди. Яскравим його прикладом зазвичай називають твори Умберто Еко, зокрема
його роман “Iм’я троянди”. Другою особливiстю постмодернового мистецтва є теза про
“смерть автора”. Звичайно, письменник лишається живий-живiсiнький, але європейськi
вченi дiйшли висновку, що автор не може уявити, як саме будуть розгаданi його
натяки, i взагалi пiсля того, як книгу написано i випущено в продаж, настає час
творчостi для читача i текст з тих недомовок, розкритих цитат та iнших натякiв
творить вже вiн.
Iнодi лунають заяви, що буцiм Радянський Союз стояв осторонь свiтового процесу
розвитку мистецтва, що лiтератури, зокрема, росiйська чи украïнська, на
сiмдесят рокiв “випали” з нього. На мiй погляд, це не так. Специфiка мистецтва
радянськоï доби полягає в тому, що разом з масовою культурою, яка
обслуговувала iдеологiю (а масова культура обслуговує або включає в себе iдеологiю
у будь-якiй краïнi), iснувало мистецтво андеграунду, перш за все лiтература.
I займалися письменники, поети, та й узагалi всi, хто мав що сказати, тим, чим i
повиннi займатися митцi,
Ї змальовували вiдносини людей один з одним i з навколишнiм свiтом. Тож коли
залiзна завiса впала, вiд мистецтва вимагали не “смертi автора”
Ї навпаки, дiалогу, обговорення. А створювати романи-кросворди-загадки… За
повоєннi роки езопова мова радянських митцiв сягнула вершин, якi й не снилися в
Європi. Наприклад, досi науковцi Сполучених Штатiв i Європи не можуть зрозумiти
“простеньких” творiв братiв Стругацьких, пишуть статтi, заплутуються усе бiльше й
бiльше,
Ї “Важко бути богом”, “Пiкнiк на узбiччi”… Про щось складнiше й мови нема. А тi
ж повiстi “Важко бути богом”, “Спроба до втечi” i “Друга навала марсiан”
Стругацьких, романи Василя Гроссмана “Життя i доля”, Булгакова “Майстер i
Маргарита”
Ї то лише початок розвитку радянськоï езоповоï мови, ïх читали у
шiстдесятi роки. Добою ж розквiту радянських езо-пiв, зокрема авторiв
лiтературноï казки, були шiстдесятi
Ї початок вiсiмдесятих рокiв. Коли ж впала залiзна завiса, виявилось, що iдеï
постмодернiзму не вiдповiдають вимогам суспiльства, що гра текстами заради
самоï гри цiкавить дуже небагатьох iнтелектуалiв.
То ж чи можна сказати, що для лiтературного процесу пострадянських часiв взагалi
характернi постмодернiстськi твори? Мистецтвознавцi по-рiзному вiдповiдають на це
питання: однi кажуть, що канон постмодернiзму вже розроблений i будь-яка
невiдповiднiсть до нього дозволяє говорити в кращому разi про вплив; iншi

Ї що ця невiдповiднiсть обумовлена специфiкою нацiональноï лiтератури чи
суспiльним життям, iнформацiя про якi пiдпадає пiд визначення “текст” чи
“iнтертекст” (адже пiд це визначення пiдпадає будь-яка iнформацiя взагалi). Але
беззаперечно, що лiтература народiв колишнього Радянського Союзу зазнала впливу як
масового, так i елiтарного мистецтва так званого “далекого зарубiжжя”. Якi ж
наслiдки того впливу i якi тенденцiï помiтнi, наприклад, в сучаснiй
росiйськiй лiтературi? По-перше, iснують, хоч i невiдомi широкому загалу,
модернiстськi напрями, наприклад, концептуалiзм, авангардизм тощо. По-друге,
будь-яка “оригiнальнiсть” художньоï форми чи змiсту твору Володимира
Соро-кiна чи Михайла Успенського, Тетяни Толстоï чи Вiктора Пєлєвина отримала
поважне теоретичне пiдAрунтя
Ї постмодернiзм (та й взагалi теоретичнi розробки захiдних науковцiв дуже вплинули
на пострадянську лiтературу, хоч однозначно вiднести той чи iнший твiр до якогось
напрямку неможливо, хiба що зрiдка i дуже умовно). Але небагато хто з
росiйськомовних авторiв просто грає з формою тексту (серед най-вiдомiших можна
назвати “Блакитне сало” та iншi твори Володимира Сорокiна, а також твори Михайла
Успенського). Бiльшiсть митцiв так чи iнакше продовжують традицiï
росiйськоï лiтератури. Особливiсть ïхнiй творiв
Ї iдея про людину у цiлком ворожому, хаотичному, некерованому i неконтрольованому
оточеннi. Звичайно, iдея про людину i зовсiм не iдеальне оточення не нова, але до
доби постмодерну це оточення можна було взяти пiд контроль, гармонiзувати, зробити
досконалим,
Ї в усякому разi так вважали митцi XIX та XX сторiччя, варто згадати слова героя
повiстi “За мiльярд рокiв до кiнця свiту” братiв Стругацьких: “капiтулювати перед
законом природи соромно… закон природи треба вивчити, а вивчивши

Ї використовувати”. Iншi письменники не казали так прямо, але ця iдея була основою
ïхнього свiтобачення. Iдею ж сучасну краще за всiх сформулювала Тетяна
Толстая в есе “Росiйський свiт”: навколишнiй свiт
Ї хаос, божевiльня, де на дверi великий замок, але немає стiнки, де стеля низька,
але замiсть пiдлоги
Ї безодня пiд ногами, де нiчнi фантазiï матерiалiзуються, а звичайнi побутовi
речi виявляються iлюзiєю, де нема логiки, сходи намальованi, а схеми лабiринтiв
мiняються без попередження. Виходячи з цього, менi здається, можна назвати два
напрямки лiтературного процесу. Перший з них особливо помiтний у так званiй
популярнiй, або масовiй лiтературi: основою сюжету є теза про те, що людину оточує
хаос, усе навкруги
Ї вороже або байдуже до неï (не важливо, про що йдеться,
Ї про розважальну фантастику з iншими планетами, з пригодами в майбутньому чи
минулому, про детектив тощо). Головна iдея такоï лiтератури

Бесплатный обмен баннерами, эфективная реклама в интернет – УБС. Ї усе владнається. Герой переможе усiх ворогiв, а як нi, то обставини якось вдало
складуться, або й ворог виявиться нещасною людиною, жертвою знову ж таки обставин.
Усе буде добре. Не книжки
Ї психотерапiя для мас, засiб утекти з повсякденностi, вiдчути себе дужим i
розумним, а не службовцем без перспектив i з пивним черевцем.
Другий напрямок
Ї Лiтература. До неï можна вiднести майже всi твори, якi не пiдпадають пiд
категорiю “попса”. ïх дуже багато, але на мене найбiльше враження справив
роман Г. Л. Олдi “Ноперапон, або за образом i подобою”. З кожним може трапитись
бiда, багато кого може обдурити Звiр i, пообiцявши захист i всемогутнiсть,
перетворити на рiч, а рiч
Ї на зброю. Але навiть в байдужому свiтi є люди, не всемогутнi, не героï,
звичайнi люди
Ї колишнiй учитель, подруга по нещастю, просто знайомий. Якi допоможуть згадати,
що всi ми, якi б не були,
Ї за образом i подобою. Огляд сучасноï лiтератури не буде повним, якщо не
згадати творiв, автори яких намагаються створити загальну, унiверсальну картину,
мiф про сучаснiсть. Серед таких
Ї казки Людмили Петрушевськоï (єдина книга, яку менi б хотiлося спалити);
роман Тетяни Толстоï “Кись”, де роздiли названо лiтерами давньослав’янського
алфавiту (це ще Платон назвав алфавiт моделлю унiверсуму, тобто свiту взагалi),
правдивий мiф про Росiю
Ї а може не лише про неï; роман “Пентакль”, який разом написали Марина й
Сергiй Дяченки, Андрiй Валентинов та Г. Л. Олдi,
Ї мiф про Украïну, про ïï душу, якщо у цiлого народу буває
душа.й в “Тигроловах”, i Андрiй Чумак в романi “Сад Гетсиманський”,
а врештi i Максим Колот в повiстi “Людина бiжить над прiрвою”
Ї це втiлення мрiï Багряного, якою повинна бути украïнська людина, це
його вiра, що такою саме ця людина i є”. Автор наголошує, що iсторiю творять
особливi люди разом iз своïм народом
Ї вихiдцi з мас, розвинутi, себестворенi, кращi його представники, якi через
всебiчне iнтелектуальне, нацiональне, фiзичне самовдосконалення постають творцями
iдей: “I тiльки одиницi становлять винятки: вони є проблисками новоï ери,
краплинами сили, що не знає компромiсiв, рiшуча i непримиренна приходить як
заперечення”. Цей принцип, мiж iншим, проявляється в черпаннi сил у внутрiшньому
свiтi, самовпевненостi, власнiй гiдностi, вiрi в себе, самоствердженнi, гордостi.

Заклик переглянути традицiйну версiю вiтчизняного менталiтету мiститься в роздумах
Петра й Романа в повiстi “Огненне коло”. Автор на прикладi вчинку чiльного
представника староï украïнськоï шляхти доводить однобокiсть
“жiночого”, нерозважливого й безпринципного, “вселрощаючого” мiфу Украïни:
“Кажуть, Хмельницький пiд Жовтими Водами чи десь там (десь на нашiй-таки землi)
взяв свого ворога лютого, якогось там польського короля, в полон та й… Та й що б
же ви думали? Пустив геть живим! Ну, не диво? Отут тобi й весь собака закопаний…
Бо то був “ворiженько”… А нас от нашi “ворiженьки” нiколи не випускали живими i
не випустять… Ех, бiда наша! (…) Спадкова бiда нашая…”.
З одного боку, ця самодостатнiсть “нових украïнцiв” розходиться з
традицiйним, похiдним вiд фольклору, портретом украïнця-селянина

Ї добродушного, вiдкритого, емоцiйного (та навiть портретом козака) i часом може
викликати негативне ставлення читача. З другого боку, цей тип характеру
з’являється у виняткових умовах i не виключає толерантнiсть та повагу до iнших,
доброту й альтруïзм. Й варiант украïнця-надлюдини, який наполегливо
конструював автор, має на увазi долання колосальних перешкод, опертя й провiд для
мiльйонiв людей у несприятливих обставинах, вироблення свого власного свiтогляду й
незламне запровадження його в реальнiсть.
Саме в таких ситуацiях самодостатнiсть персонажiв i стає у пригодi. Лiричний герой
поезiï “Перепiлка в житi
Ї радiсть…” закликає до молодецтва й войовничостi, поеми “Мечоносцi”

Ї до непереможного оптимiзму, прийняття життя в усiх його негативних проявах
владно змiнити його устрiй. У “Баладi про серце” ув’язнений юнак перед стратою
переживає дiйсно “вогненне випробування”
Ї зраду й прокляття матерi. Спротив примусу й зрiвнялiвцi береже гiднiсть героя i
його високе iм’я людини. Лiтературознавець Олександр Ковальчук гадає, що ця
надприродня стiйкiсть “пояснюється… шляхетнiстю натури… прагненням iти
назустрiч небезпецi, “надзвичайною вiдвагою”, а витоки фiлософiï Андрiя
Чумака (роман “Сад Гетсиманський”) полягають в особливостях украïнського
менталiтету: “на “землi страху” народжується безстрашний народ”.






Схожі твори: