Головна Головна -> Твори -> Украïно! Доки жити буду доти вiдкриватиму тебе. (Василь Симоненко)

Украïно! Доки жити буду доти вiдкриватиму тебе. (Василь Симоненко)




Ти звеш мене, й на голос милий твiй
З гарячою любов’ю я полину;
Поки живуть думки в душi моïй,
Про тебе, ненько, думати не кину.
/ В. Самiйленко /
У руках тримаю улюблений томик поезiй украïнських поетiв. Перегортаю сторiнку
за сторiнкою, читаю – i раптом бачу тендiтну гiлочку полину. Вiн висох, кришиться,
вже немає того соковитого сивого блиску, а запах його зостався, тонко б’є в
нiздрi, струменить, здається, просочуєшся його духом i думками-спогадами. Згадую,
як цвiв полин, золотисто-сивою гiркотою серед лiта i осипався пiзньоï осенi
дрiбненьким темним насiнням. Яка дивовижна стiйкiсть, яка живучiсть! Чи не так i
народ наш, земля наша украïнська, сто разiв толочена, топтана ворожими
кiньми, сiчена i рубана чужими мечами, стрiляна iз автоматiв i танкiв, вистояла у
тих битвах i живе, гонить з дужого кореня нове пагiння, нове життя, хоча часом i
не надто впевнене.
Скажу одно тiльки слово Украïна – i в уявi постають волелюбнi козаки iз
Запорозькоï Сiчi, тополя в полi, хрущi над вишнями, калина в лузi й у дворi,
любисток-м’ята п’янкi, верба край дороги, соняшники – круглi кобзи, якi земля-мати
пiдняла зi свого лона на високих живих стеблах, бабусина вишиванка, рушник
украïнський. I неодмiнно бачу поле волошкове, батькiвську хату, зiгрiту
теплим родинним затишком, добротою та материнською ласкою, чую чарiвну
украïнську пiсню, чую мову солов’ïну, як море, глибоку, могутню, бринять
хвилюючi рядки вiршiв поетiв рiзних вiкiв i рокiв. Тож полиньмо на крилах
поезiï…
Украïна для всiх майстрiв слова – це рiдна земля, жiнка-мати, кохана, простi
трудiвники, рiдна мова, славна iсторiя нашого багатостраждального народу. Визнанi
свiтом генiï: Тарас Шевченко, Леся Украïнка, Павло Грабовський виражали
у своïх творах палку любов до рiдноï Украïни, вогненне слово своє
спрямовували проти тих, хто намагався знищити Украïну, народ, мову – основу
безмежно багатоï украïн-ськоï культури. Мене глибоко вражає велика
любов Шевченка до Украïни:
Я так люблю,
Я так люблю ïï,
Мою Украïну убогу,
Що прокляну самого бога,
За неï душу я вiддам.
Нас не iснує без Шевченка. Кому не вiдомо: Украïна – це Шевченко, Шевченко –
це Украïна.
XX столiття принесло моïй Украïнi високi злети i найскладнiшi
випробування. Украïна вiдкрила свiтовi талант П. Тичини i М. Рильського, В.
Сосюри i А. Малишка, М. Стельмаха i О. Гончара. Але ж знає Украïна i
сталiнський терор, коли украïнське слово пакувалося у спецпереселенськi
вагони i вiдривалося вiд рiдних домiвок. Почуло украïнське слово заполярне
крайсвiття, заганяли слово Тарасове в тундру i тайгу. Потяглася смуга
сфабрикованих процесiв, нищення народу голодом 33-го, роки найжорстокiших наступiв
на нацiональну культуру. Зникали нацiональнi школи, недоступною стала справжня
iсторiя народу.
Та прийшов час, вдарив дзвiн на сполох, ми наче прокинулись iз Шевченковим
закликом: “Ох не однаково менi!” Так, нам не однаково: чи буде рясно родити золото
пшениць i дзвенiти украïнське слово, чи буде вона лежати пiд снiгами
байдужостi i забуття. I зробили впевнений крок iз забуття – в безсмертя. Богдан
Лепкий i Олександр Олесь, Володимир Самiйленко i Агатангел Кримський, Василь Стус
i Василь Симоненко. Мати i Батькiвщина – цi поняття у Симоненка нероздiльнi:

Можна вибрать друга i по духу брата,
Та не можна рiдну матiр вибирати,
Можна все на свiтi вибирати сину,
Вибрати не можна тiльки Батькiвщину.
I хоча Симоненкiв небуденний талант не мiг пристосуватися до складних життєвих
обставин, все ж вiн гордий з того, що його батькiвщина – Украïна, що вiн –
дзвiнка струна свого народу:
Народ мiй є! Народ мiй завжди буде!
Нiхто не перекреслить мiй народ!
Поетичну iсторiю Украïни продовжують творити поети-сучасники Б. Олiйник, I.
Драч, Лiна Костенко, Д. Павличко:
О рiдне слово, що без тебе я?..
Тебе у спадок вiддали менi.
Моï батьки i предки невiдомi,
Що гинули за тебе у вогнi.
Так не засни в запиленому томi,
В неткнутiй коленкоровiй трунi –
Дзвени в моïм i правнуковiм домi!
Закриваю останню сторiнку збiрки i чую, що саме до мене i до наступних поколiнь
зверненi слова: “Треба вмiти любити свiй рiдний край, свою Украïну, треба
вчитися любити свою землю, бо вона зберiгає великi цiнностi i скарби iсторiï.
Це вiд тебе залежить, чи вiдродиться Украïна-мати i ïï джерело –
рiдна мова не замулиться. Жива ïï вода на ноги зведе тебе. Не сполохай
рiдного слова, а захисти його, до серця притули, життям своïм переповни.
Думаймо, дiймо, борiмося гуртом, не будьмо байдужими, слiпими, глухими до
Украïни нашоï, ïï славноï iсторiï, слова
натхненного”.
Украïно моя! Бачу тебе в майбутньому. Жайворонки дзвенять у синьому небi,
пшениця колосом дзвенить-шумить на полях, Днiпро-Славута котить хвилi своï
через пороги. А в мiстах i селах людина любить людину, пошана i честь живе в
сiм’ï, без лицемiрства i зради, без кровопролиття i розстрiлiв виростають
дiти. Я схилю голову перед тобою, моя Украïно, бачу невимовну красу твою, чую
мелодiï нових пiсень, бачу, як новi таланти, новi поколiння украïнцiв
мережать твою оновлену долю, вiдкривають твiй новий день.






Схожі твори: