Головна Головна -> Твори -> Свiт завжди благословляє i сонце, що встає, i серце, що кохає (тема кохання в украïнськiй лiтературi)

Свiт завжди благословляє i сонце, що встає, i серце, що кохає (тема кохання в украïнськiй лiтературi)




Кохання… Воно сильнiше за смерть, вiчне й завжди молоде. Воно в пiснях i в
душах. Йому акомпанують солов’ï, а часом i гармати. Та повсякчас – це одне з
найсильнiших i найкращих почуттiв, на яке здатна людина.
Вся свiтова лiтература – свiдчення того, яке мiсце посiдає це почуття в життi
людей.
Кохання! Згадується безсмертний Шекспiр… Згадуються й гуцульськi Ромео та
Джульєта, такi пiсеннi та прекраснi, хоч i трагiчнi почуття Iвана й Марички (М.
Коцюбинський, “Тiнi забутих предкiв”), i велика любов Марусi Чурай, що “чолом
сягала неба” (Лiна Костенко, “Маруся Чурай”), i свiтле кохання Лукаша i Мавки
(Леся Украïнка, “Лiсова пiсня”). Але iнодi це святе почуття спотворюється,
стає якимось приземленим, навiть брутальним, як скажiмо, стосунки того ж Лукаша з
Килиною. Хоча взагалi пристрасть i нiжнiсть можуть органiчно зливатися, надаючи
повноту щастя.
Подiбне ми знаходимо i в поезiï.
А я тебе кохати буду
За те, що не упала ти
Нi у потворну безвiсть бруду,
Нi у нудоту чистоти.
(Д. Павличко, “Моя грiховнице пречиста…”)
Кохання окрилює людину, пiдносить над буденнiстю. Починає здаватися, що твiй
обранець чи обранка найкращi в свiтi, а твоє власне почуття якесь особливе, якого
ще нiколи не було.
Так нiхто не кохав. Через тисячi лiт
Лиш приходить подiбне кохання.
В день такий розцвiтає весна на землi
I земля убирається зрання
(В. Сосюра, “Так нiхто не кохав…”)
Приходить це прекрасне почуття до людини в рiзному вiцi. Максим Рильський з теплою
усмiшкою згадує в поемi “Мандрiвка в молодiсть” про свою дитячу закоханiсть.

Але завжди кохання – це диво, i вiриться, що воно триватиме вiчно.

Це не чудо, не чад, менi страшно такого кохання.
Чорна магiя ночi, скажи менi голосом рiк:
Ця тривога, ця нiжнiсть, незатьмарений рай без вигнання
Заворожене щастя, – чи буває таке навiк?
(Лiна Костенко, “Це не чудо…”)
Та перше кохання рiдко буває “навiк”, але “у багаттi другого кохання першого
завжди iскринка тлiє” (Д. Павличко, “Ти мене гуцулом називала…”).

Сестру я Вашу так любив…
Я Вашi очi пам’ятаю…
I раптом небо… шепiт гаю…
О нi, то очi Вашi, – я ридаю.
Сестра чи Ви? – Любив… –
так своєрiдно згадує свою першу (чи вже другу?) закоханiсть П. Тичина (“О люба
Iнно…”). Отже, можна кохати i двiчi, i тричi (згадайте вiрш I.Франка “Тричi менi
являлася любов”).
Часто кохання буває пов’язане з болем. У цього рiзнi причини. Найтрагiчнiша з них
– смерть когось з закоханих. Кров’ю обливається серце дiдька Оверка, дружину якого
повiсили фашисти (В. Симоненко, “Червонi конвалiï”). Глибоке горе вiдчуває
Шура Ясногорська (О. Гончар, “Прапороносцi”), весь час перед ïï очима
стоïть сопка, де загинув ïï Юрась.
Iнодi бiль виникає вiд того, що кохання не знайшло вiдповiдi. Ми знаємо це i з
вiршiв збiрки “Зiв’яле листя” I. Франка, з циклу “Пахощi хвоï” Д. Павличка, з
вiршiв Лесi Украïнки, присвячених Сергiєвi Мережинському.
Але ще болючiше зустрiтися iз зрадою. Який жах почути вiд коханого “Отвяжися,
дура!” (Т. Г. Шевченко, “Катерина”) – справдi, жити не захочеться.

Маруся Чурай вбиває зрадника, але й сама гине, переживши його десь на пiвроку –
мабуть, що швидше вiд туги, нiж вiд хвороби.
Але не рiдше нiж зраду, навiть частiше, зустрiчаємо ми ïï протилежнiсть
– вiрнiсть. Скiлькох прекрасних людей, здатних бути вiрними, оспiвано в нашiй
лiтературi! Вiд Ярославни, до… не перелiчити.
Iснує легенда про лебедину вiрнiсть – лебiдь, що втратив пару, пiднiмається високо
в небо i падає, склавши крила, на землю. Беззаперечно, це дуже романтично. Але
люди – не лебедi. Вони здатнi подивитися на життя ширше. Не випадково цю легенду
розповiдає Шурi Воронцов (О. Гончар, “Прапороносцi”), нагадуючи, що цi прекраснi,
чистi птахи бачать лише своє озеречко, – i в душi дiвчини починає жеврiти iскорка
нового кохання. Шура не забула Юрiя, але життя триває…
Час лiкує рани. Люди продовжують жити, трудитися, i знов, i знов кохати, бо це
почуття робить людину кращою.
Я вродливий з тобою,
Розумний з тобою.
У тобi – моя нiжнiсть
I серце моє.
(В. Симоненко, “У душi моïй…”)
Кожен з нас мрiє зустрiтися iз справжнiм великим коханням, у якому стiльки краси i
сили!






Схожі твори: