Головна Головна -> Твори -> Захист рiдноï землi – найвище призначення людини (за новелою В. Стефаника “Сини”)

Захист рiдноï землi – найвище призначення людини (за новелою В. Стефаника “Сини”)




Дослiдники творчостi В. Стефаника стверджують, що у письменника було два чiтко
розмежованi перiоди: перший припадав на 1897
Ї1901, а другий на 1916
Ї1933 рр. Чому ж вiн так довго не писав? Чому мовчав аж п’ятнадцять рокiв? Мабуть
тому, що людська психiка не може бути у постiйному напруженнi вiд людського
страждання. Письменник переживав болi iнших, неначе своï, i надмiрна
чутливiсть була причиною нервового виснаження митця.
1914 року почалася Перша свiтова вiйна. I так уже складалося, що будь-яка вiйна
для Украïни, яка була роздiлена мiж ворогуючими iмперiями, перетворювалася
на братовбивчу. Стефаник не мiг не вiдреагувати на змiни в суспiльствi, i пiсля
багаторiчноï перерви у нього “знову народилося слово”. Одна за однiєю
з’являються новели, що мають антивоєнний характер.
А пiсля вiйни приходить нове лихо
Ї окупацiя захiдноукраïнських земель польськими вiйськами на чолi з маршалом
Пiлсудським. I йдуть на смерть сини воювати за Украïну, адже захист
рiдноï землi
Ї це найвище призначення людини.
Андрiй та Iван
Ї сини старого селянина Максима
Ї пiшли воювати за Украïну. Старший Андрiй був розумний i вiдважний. Коли
батько запитав, за яку Украïну вiн iде воювати, Андрiй показав на землю

Ї оце Украïна. А потiм приклав шаблю до серця
Ї “отут ïï кров; землю нашу iдем вiд ворога вiдбирати”. Попросив у
матерi бiлу сорочку, чистоï води умитися, неначе вiдчував, що бiльше не
повернеться до рiдноï хати. Старий Максим розумiв, що сини повиннi захищати
рiдну землю, i тому вiдправив на вiйну разом iз старшим меншого сина Iвана.

Обидва воïни загинули, жiнка не витримала горя
Ї померла, а старий Максим не може змиритися iз втратою “i вiдтогди все кричить i
на полi, i в селi”. Вiн кричить на коней, на землю, на свою покалiчену ногу, на
хлiб, на жайворонка, який високо над головою спiває йому пiсню. Не хоче самотнiй
батько ïсти черствий кусень хлiба, слухати спiв жайворонка, спiлкуватися з
людьми. Вiн готовий душу продати, босим iти шукати могили своïх соколiв.
Криком Максим хотiв заглушити свiй бiль за синами, за втраченим життям, розбудити
Бога, щоб показав Всевишнiй, де могили його дiтей.
Максим промовляє до тих невiдомих йому дiвчат, якi любили Андрiя й Iвана. Може,
яка має малу дитину-байстря, то хай принесе. Дiд на пелюшки порве найтонше
полотно. А якщо немає дитини, то вiн на дiвочих губах побачить поцiлунки
своïх синiв, а з очей виловить ïхнi образи.
Та немає синiв, немає невiсток, немає ïхнiх дiточок i навiть жодноï
звiстки не дiйшло до старого батька. У його хатi запах пустки, бо нiкому розтопити
пiч, зварити кулiш. Максим у молитвi звертається до Матерi Божоï, яка мала
сина i теж втратила його, бути його “газдинев”, сiсти за столом “з своïм
сином посерединi, а коло тебе Андрiй та Iван по боках…” Батько нагадує Дiвi
Марiï, що вона заради людей вiддала одного свого сина, а вiн двох.

Останнi слова Максима свiдчать, що, попри все своє горе i вiдчай вiд втрати синiв,
вiн розумiє ïхню велику мiсiю. Його Андрiй та Iван загинули за Батькiвщину,
боронячи рiдну землю вiд ворога, а тому зрiвнялися у своïй величi з Сином
Божим.






Схожі твори: