Головна Головна -> Твори -> Василь Стефаник – майстер новели

Василь Стефаник – майстер новели




Василю Стефанику належить почесне мiсце в iсторiï украïнськоï
класичноï лiтератури, адже завдяки йому наша лiтература досягла вершин у
жанрi новели.
Кiнець XIX
Ї початок XX столiття був для украïнського народу дуже тяжким перiодом.
Соцiальнi суперечностi набували особливого загострення, наближалися революцiйнi
бурi. I хоча Стефаник жив на Галичинi, на територiï якоï панувала
Австро-Угорщина, вiн вiдчував неминучiсть великих змiн у життi народу i
вiдобразив у своïй творчостi усе, що вiдбувалося навколо. Письменник добре
розумiв: що чим бiльше художнiми будуть його твори, то бiльше читачiв вони
матимуть, а значить, все, пережите ним i його народом, все передумане залишиться
назавжди, буде будити людську свiдомiсть. Стефаник будує своï твори не
стiльки на розвитку зовнiшнiх подiй, скiльки на змiнi почуттiв, переживань героя.
У його новелах нема докладних iсторiй життя персонажiв, деталiзованих портретiв,
традицiйних зачинiв. На початку чи наприкiнцi твору автор подає дуже стислi описи,
якi нагадують ремарку в драматичному творi. Стефаник не вважає за потрiбне
подавати надмiрнi авторськi пояснення. Говорять, згадують, роздумують самi
персонажi, тому таку велику роль вiдiграють дiалоги i монологи, у яких людський
бiль немов матерiалiзувався i гострими голками впивався у серце i свiдомiсть
небайдужого читача. На двох-трьох сторiнках розгортається така драма людського
життя, вiд якоï серце крається. Слово було для Стефаника алмазом,
найдорогоцiннiшим матерiалом. Вiн невтомно шлiфував його, вiдкидаючи зайве i
непотрiбне, щоб заграло воно усiма барвами, замерехтiло i засяяло, як коштовне
камiння. У кожному рядочку творiв вiдчувається злиття переживань персонажа i
письменника. Здається, що ще пiвкроку
Ї i серце не витримає ударiв слова. Здається, Стефаник iз величезним напруженням
стримує сам себе, щоб дати слово нещаснiй матерi, осиротiлiй дитинi, доведеному до
вiдчаю батьковi, зламаному тяжкою роботою мужиковi.
В одному з листiв письменник зiзнавався: “Кожна моя дрiбниця, яку я пишу,
граничить з божевiллям, i я нiкого в свiтi так не боявся, як самого себе, коли я
творю”. Його приятель К. Гаморак говорив: “Не пиши так, Василю, бо вмреш!”

Слово Стефаника було дуже скорботним, воно приголомшувало, але разом iз тим не
гнiтило, а збуджувало волю до боротьби, пiдтримувало вiру в свiтле майбутнє, було
сповнене могутнього протесту проти гнiту i кривди.






Схожі твори: