Головна Головна -> Твори -> Ти ж вижив, Солдат!

Ти ж вижив, Солдат!




Іван Артемович (1919 року народження) був перекинутий з Далекого Сходу на західний кордон на початку 1941 року в район Кам’янець-Подільський. Служив у військах зв’язку, коли почалася Велика Вітчизняна війна. Видали по п’ять патронів на гвинтівку, сухий пайок, і частину відправили до міста Проскурова, але при підході до міста почалися запеклі бої, і довелося відступати перед чисельною перевагою противника в бік Вінниці та Жмеринці. Спека, постійна загроза оточення, убоге харчування, сльози жінок і дітей, їх німі докори у бік відступаючих, кожен день вбиті і поранені гнітюче діяли на солдатів. Але вони билися, намагаючись стримати натиск німців.
28 липня 1941 неподалік від Умані він, важко поранений в ноги, був узятий в полон, з якихось причин його не добили німці, а разом з такими ж полоненими зігнали в кар’єр. Цей кар’єр називався “Уманська яма”, він мав площу не менше одного гектара і глибиною був близько 5 метрів.
Для виробництва цегли з нього брали пісок і глину, в результаті утворився глибокий кар’єр. У нього і зігнали поранених і захоплених у полон солдатів Червоної Армії. Полонені були різних національностей, трималися вони окремими групами. Навколо кар’єра стояли вишки з кулеметниками, два дні не годували, привозили тільки воду, від спраги люди кидалися натовпом з казанками до бочки з водою. Лунала кулеметна черга – і на землі залишався десяток інший трупів. І так майже кожен день протягом місяця. Щоранку виносили багато трупів, а деякі самі себе “ховали”. Вони копали руками нори, щоб сховатися від дощу та холоду, але обвали і зсуви безслідно ховали їх назавжди. Годували полонених один раз або рідко 2 рази на день ерзац-хлібом і рідкої юшкою.
Ночами місцеві жителі кидали в яму хліб, картоплю, але кулеметні черги перепиняли ці спроби. У кого були шинелі, вони служили їм і подушкою, і ковдрою, і укриттям від дощу. Поранені надавали посильну допомогу один одному, але без медичної допомоги, люди вмирали десятками.
Яма постійно поповнювалася новими військовополоненими. У вересні полонених стали виводити нагору під навіси, які служили колись для сушіння цегли. Полонені залучалися на роботи. Наглядачами були вихідці із Західної України, бандерівці. Вони були набагато страшніше німців. На початку 1942 року вижила частина полонених привезли до Німеччини, де розподілив у команди і розкидали по таборах великих і малих міст. Одягнули в черевики з дерев’яною підошвою і трофейну одяг, зібрану німцями в різних завойованих країнах. Кожному на спину велено було пришити номер. Іван Артемович був зарахований в команду з очищення вулиць від завалів після обстрілу і бомбардувань під номером 13. У 1945 році табір був звільнений американськими військами. Після фільтрації став вільнонайманим службовцям Червоної Армії в Німеччині. Був скарбником на базі боєприпасів, потім обліковцем вибухових речовин на цій же базі, потім начальником транспортного відділення. Був демобілізований в 1950 році, тоді й повернувся в рідне село.
Зі слів Івана Артемовича записала
Юлія Федорівна Реодько






Схожі твори: