Головна Головна -> Твори -> Мотиви філософії в поезії В. Стуса

Мотиви філософії в поезії В. Стуса




Василь Стус – поет лірик філософського слова. Філософія його поезії виявляється не на рівні теоретизування, а є властивістю світовідчуття, світогляд. «Один з найкращих друзів – Сковорода», – так напівжартома написав він у 1969 році. Якщо на початку у віршах часто зустрічається ім’я філософа – поет намагається відтворити якісь біографічні моменти («змовкали голоси», «Блакитний світ – як блекота»), то пізніше «пізнай самого себе і через себе – світ» глибоко й органічно увійде в поезію Стуса, визначивши певною мірою зміст його творчості. Все більш зрілими стають роздуми над власною долею, над своїм покликанням бути «співаком Всесвіту», над долею свого покоління:

* Ми не перші і не останні
* Під розгойданий небом стали …
* Ми пір до бурі поставлені
* Особами знаменитими.
* («Ми не перші і не останні …»)

Вже в ранній поезії ведуть початок характерні для Стуса мотиви смерті і глибокої самотності, тривога за долю народу як провісник «смертних подиху» свого віку. Духом тривоги, де-не-де ще не усвідомленої, дишут всі вірші:

* Кому розповісти свої тривоги ранні?
* І крик і оклик. Окрик і луна.
* («На дворі сніг. Зима. Біля тину …»)

Тривожний питання душі проектується і на природу: «схід вражений і тремтить», промінь «виграє тривогу», вітер «турбує гілки чорних сосон». Спочатку ця тривога – як передчуття радості, і тому «так тривожно і добре на цій землі». Це «тривожний крові шаленство і перші поривання» людини, який тільки-но вступає в життя. Перед цими невідомими дорогами поета проймає «якась тривога невідома», невиразне передчуття чогось лихого. Те, що пізніше виллється в гіркий підсумок:

* Сховатися від долі не судилося:
* Ударив грім – і відразу шкереберть Пішла життя …
* («Сховатися від долі не судилося …»)

І поет не зосереджується лише на власному заставі, він хоче «возвеличити тривогу в краї». Свідомо Стус накликає собі труднощі: «Нехай трубач зіграє знову тривогу». Від початкового усвідомлення, яке «ні не-текучого в житті, не текуча лише смерть», він приходить до подолання природного страху смерті:

* І зважитись боротися, щоб жити,
* І зважитись померти, аби жити …
* («Не можу я без посмішки Івана …»)

Поезія Василя Стуса – це відкриття, точніше – постійне відкривання. Настрою та почуття поет відображає в процесі їх формування. Він «пропускає» світ крізь себе, «множачи» себе і тим самим, множачи світло. «Шлях у себе», на думку Стуса, веде до пізнання світу. І хоча «між світом і душею виріс мур», Василь Стус докладає зусилля, щоб зруйнувати ту стіну, знайти втрачену гармонію.






Схожі твори: