Головна Головна -> Твори -> За мотивами роману М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу»

За мотивами роману М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу»




Для мене «Герой нашого часу» – роман, що не належить до повчальною й повчальною літературі. Він мене і зацікавив саме тим, що автор ставить філософські питання, але на них не відповідає, надаючи читачеві можливість самому вирішити, що правильно, а що ні. Головний герой роману, з одного боку, – збіговисько «пороків всього покоління у його розвитку». А з іншого – особистість, що стоїть на сходинку вище на сходах розвитку над усім поколінням того часу. Тому і самотній Печорін. Він шукає людину, яка могла б у чомусь протистояти йому, зрозуміти його. Печорін намагається ставити людей нарівні з собою. Але вони не витримують таких змін: покоління просто не готове, нездатне до таких змін, і люди відкривають всі свої темні сторони. Відчуваючи людей, герой бачить всю їхню ницість, нездатність до шляхетних вчинків.

Це його пригнічує і руйнує його душу. Печорін, в глибині душі вірить у людей, вивчає їх і, не знаходячи підтримки своїй вірі, страждає. Він людина, що не знайшов для себе високої мети. Саме високою, тому що таких сильних, вольових особистостей звичайні життєві цілі не притягують. Єдине, що він придбав – знання людей, здатність бачити їх наскрізь. І він хоче змінити цей світ, суспільство, покоління. Шлях до досконалості Печорин бачить в «залученні до страждань». Всі зустрічаються з ним піддаються суворому безкомпромісному випробуванню. Печорін не тільки змушує людей підніматися вище в духовному розвитку, але ще й намагається зрозуміти себе самого. Він шукає ідеал чистоти, благородства, душевної краси. Можливо, цей ідеал втілиться в Белі? На жаль. Знову розчарування. Дівчина не змогла піднятися вище плазуючого любові до Печоріна. Тут ми бачимо Печоріна-егоїста, який думає тільки про свої почуття (Бела йому швидко набридла, любов вичерпалася). Все ж таки загибель дівчини глибоко ранила героя, змінила його життя. Напевно, він вже не вів своїх записів і навряд чи закохувався у кого-небудь ще.

Поступово ми починаємо розуміти вчинки Печоріна, бачимо наскільки відрізняється він від інших героїв, наскільки глибше їх відчуває. Образ Печоріна постає все ширше через сприйняття інших людей: Максима Максимовича, княжни Мері та інших. У Печоріна і Максима Максимовича не виникає взаєморозуміння. Між ними немає і не може бути істинного почуття прихильності. Дружбу виключає обмеженість одного і приреченість на самотність іншого. «Для Максима Максимович все минуле мило, для Печоріна – болісно». Печорін їде, розуміючи, що бесіда не зблизить їх, а навпаки, посилить ще не затихлий гіркоту.

Але не всі люди втратили здатність відчувати, не всі стали сірими й аморальними. Печорін розбудив душу княжни Мері, почуття якої могли стихнути від безликості Грушницького. Дівчина покохала Печоріна, але він не бере її почуттів, не бажаючи обманювати. Він не може і не хоче жити мирно, спокійно, задовольняючись тихим радощами. Це в чомусь егоїстично (Печорін залишив Мері один на один з бездушним суспільством). Але ця дівчина вже ніколи не полюбить рісующегося самовдоволеного франта.

У соціально близькому колі Печоріна не люблять, а дехто й ненавидить. Вони відчувають його перевагу і свою нездатність протистояти йому. Товариство приховує свою порочність, брехливість і нікчемність. Але всі хитрощі марні перед Печоріним. Наскрізь видно фальш того ж Грушницкого, людини порожнього і безчесного. Печорін відчуває і його, сподіваючись, що там, в глибині душі, залишилася хоч крапля чесності і благородства. Але Грушницкий не зміг подолати свою дріб’язкове самолюбство. Тому такий жорстокий Печорин на дуелі. Неприйняття суспільства болісно ранить Печоріна. Він не прагне до ворожнечі, намагається увійти в коло людей, близьких йому за соціальним станом. Але вони не можуть зрозуміти героя, так само, як і інші, не його кола люди. Ті,

хто все-таки виявився ближчим до Печоріна, йдуть з його життя. З них Вернер занадто наївний, хоча егоцентризм Печоріна, що не визнає дружби, зіграв важливу роль у їхніх стосунках. Друзями вони не стали. Волею долі він залишається і без Віри. Єдиним розуміючою та «гідним співрозмовником» Печоріна виявляється його щоденник. З ним він може бути абсолютно відвертим, таким, як є, не приховуючи своїх вад і переваг. У кінці книги герой вступає в боротьбу не з людьми, а з самою долею. І виходить переможцем, завдяки сміливості, волі і жадання невідомого.

Моє ставлення до Печоріна неоднозначно. Я не вважаю його в повному розумінні «героєм часу». Сьогодні інший світ, інші звичаї і проблеми. Але мене тягне до нього якась таємниця. Печоріна не можна повторити, передбачити або осягнути. Його відрізняє те, що, бачачи нікчемність світу, в якому він живе, герой не упокорюється, він бореться, шукає. Один все життя, він не стає таким же безбарвним, як інші. У ньому багато негативних рис. Іноді він жорстокий, егоїстичний.

Він надто суворий і немилосердний до людей. Але що важливо Печорин їх не судить. Він дає їм можливість відкрити свої хороші якості, якщо вони є. Але якщо шуканого не знаходиться, то він нещадний. Печорін зустрічаються рідко. Не всі можуть тверезо дивитися на світ, оцінити його і … не прийняти його таким, яким він є. Не прийняти все зло, жорстокість, бездушність і всі інші пороки людства. Не багато можуть повстати, боротися і шукати. Не всім це дано. Але ми повинні намагатися не закривати очі, а шукати ціль в житті і, знайшовши, прагнути до неї. Трагедія Печоріна у тому, що він не зміг реалізувати свої духовні та фізичні сили, витративши марно життя. Почасти в тому винне і саме суспільство, Тому що треба не тільки намагатися розвивати себе, але і помічати почуття, прагнення інших людей, намагатися зрозуміти цих людей і допомогти їм.






Схожі твори: