Головна Головна -> Твори -> Короткий виклад роману Домбровського Факультет непотрібних речей

Короткий виклад роману Домбровського Факультет непотрібних речей




Факультет непотрібних речей починається з подій, якими закінчується попередній роман: знайдене археологічне золото спливає з музею, зберігача Зибіна під цим приводом заарештовують (причому арешт обіцяє у випадку удачі відкритий алматинський процес на кшталт московських), піддають слідчої обробці, але звільняють, бо в органах Алма-Ати почалася чистка і щоб уникнути великих неприємностей деяких підслідних відпускають. У цьому романі є вірші (Везли, везли й завезли …, Поки це життя …), які сам Домбровський називав прологом і епілогом. Вони ніби пов’язують воєдино всі теми роману і самого життя автора. Вибір теми – право і суспільство – обумовлювався авторським поданням про закон, про охорону життя суспільства, свободи людини від потворних деформацій. У Факультеті … деформований суспільство досліджується ретельно і послідовно, шар за шаром знімається порода, як при археологічних розкопках.

У цьому суспільстві немає ніяких правил і норм, ні юридичних, ні моральних: вони скасовані. І коли Зибін на допиті нагадує следовательніце Долідзе про правові норми, які вироблялися тисячоліттями, та з легкістю відповідає: … Все це факультет непотрібних речей – наука про формальності, папірцях і процедурах … А нас вчили встановлювати істину. Наслідки такого ставлення до закону страшні і незворотні. Домбровський застерігав: У всій нашої сумної історії немає нічого страшнішого, ніж позбавити людину його природного притулку – закону і права … впадуть вони і нас заберуть з собою. Ми самі себе з’їсть. Немає в світі чреватого майбутніми катастрофами преступленья, ніж поширити на право теорію морально-політичної та соціальної ймовірності. Воно – річ початкова. Воно входить в усі склади нашої особистої і державного життя. Пало право, і настав 37-й рік. Він не міг не настати. Якщо знищувати не за щось, а в ім’я чого-то – то й зупинитися не можна … Вбивай, вбивай, вбивай! І зупинитися неможливо. Просто не на кому: кожен труп ворога – початок твоєї смерті .

Зображуючи механізм придушення особистості, Домбровський показує дивного героя – Зибіна, який не ховає своїх думок і суджень під час підлої і розважливою полювання за інакодумцями. Зибін думає вголос, багато і охоче міркує. Ця традиція російської класичної літератури дає відчуття спадкоємності епох. І не випадково письменник робить Зибіна зберігачем найдавніших цінностей людства. Думки і знання зберігача, мудрі, гірко-іронічні, витончено-стримані, немов почерпнуті ним із старовинної бібліотеки, де в тиші залів, в мерехтінні свічок на полицях стоять тиснені золотом стародавні фоліанти. Зибін вибирає свій шлях: не дивлячись на страждання і втрати, він залишається чесним. Потрапивши під прес державного механізму, герой не втрачає вміння любити, розуміти, жаліти. Свої душевні сили Зибін черпає не тільки в самому собі, для нього (як, втім, і для самого письменника) моральною опорою було християнство. Працюючи над дилогією, Домбровський вивчив величезну кількість книг про зародження християнства. Зокрема, його цікавило суд над Христом. Дослідженням судового процесу над Ісусом у романі займається отець Андрій (він пише книгу про далекі події). У процесі досліджень о. Андрій встановив, що крім Іуди був ще один зрадник, не явний, а таємний, і що без нього, без його свідчень, не змогли б засудити Христа. І ким був той, другий, так і залишилося таємницею.

Товариш по службі Зибіна Корнілов, потрапивши в спровоковану ситуацію, спочатку намагається якось лавірувати. Але з організацією, яка зробила шантаж одним з методів своєї роботи, це не вдається, і Корнілов стає інформатором на прізвисько Овід. Домбровським помічений парадокс: романтичний герой стає зрадником, бо сам донос виявляється справою благородною в суспільстві класової доцільності. Доля Корнілова і страшна, і така дрібна одночасно. Пригадується епіграф, взятий з Гоголя: Він помер і зараз же розплющив очі. Але він був уже мертвий і дивився як мрець . Давня історія таємного зрадника знову повторюється.

На заключній сторінці роману письменник примушує поглянути на ту лавочку, де збираються разом вигнаний слідчий, п’яний інформатор на прізвисько Овід і той третій, без якого ці двоє існувати не могли, не тільки з запаморочливої висоти Марса, а саме з тією, з якою можна побачити і зека, і стукача, і слідчого – побачити, зрозуміти, пожаліти. Використаний в структурі роману принцип антитези дозволяє виявити колірне протиставлення символів і образів: образу жінки-Життя (спогади Зибіна про улюблену) протистоїть образ жінки-Смерті (следовательніца); світу живої природи – мертвуща тиша канцелярії; сонячним відблисків південного моря – морок в’язниці; різнобарвному гомонящему базаром – мертва гай, задушена берізкою. У людини, що несе у світ зло, в очах навічно застигає страх, і він назавжди втрачає дану при народженні дивовижну здатність бачити світ у кольорі.

У Домбровського в Факультеті непотрібних речей тонко відчута грань між художньою подачею матеріалу і його публицистичностью. Тема деформації суспільства, нехтування соціальної справедливості, неповаги до людини хвилювала і А. Солженіцина у художньо-документальної епопеї Архіпелаг ГУЛАГ. Але при порівнянні цих двох унікальних творів можна відзначити відповідну врівноваженість тексту Домбровського і переважну публіцистичність тексту Солженіцина.

Заключна фраза роману відрізняється від основного тексту:

* А трапилася вся ця невесела історія в літо від різдва Вождя народів Йосипа Віссаріоновича Сталіна в п’ятдесят восьме, а від Різдва Христового у тисяча дев’ятсот тридцять сьомий недобрий, жаркий і багате страшним майбутнім рік. Нижче стоять дати: 10 грудня 1964 – 5 березня 1975 р. і місце написання: Москва.






Схожі твори: