Головна Головна -> Твори -> Твір за романом Пушкінський дім А. Бітова

Твір за романом Пушкінський дім А. Бітова




Зараз вже важко зрозуміти, Чому Пушкінський дім Андрія Бітова (нар. 1937) – роман інтелектуальний і культурологічний, а зовсім не політичне – був заборонений до публікації в СРСР протягом майже 20 років, чому, виданий в американському видавництві Ардіс, він поширювався у самвидаві і кваліфікувався компетентними органами як антирадянська твір, що порочить радянський лад. Опублікований в Новому світі наприкінці 1980-х, поряд з іншими повернутими творами, він теж був сприйнятий в суто політичному контексті (викликавши при цьому розчарування), і лише пізніше прийшло розуміння тієї ролі, яку цей роман зіграв в історії літератури , шукає шляхи, відмінні не лише від соцреалістичного канону, але і від реалістичної традиції в цілому. Перехідне положення роману на цьому шляху досить чітко, хоча і з протилежними знаками, було зафіксовано критиками, які писали про нього. Так, традиціоналіст Юрій Карабчиївський при загальній позитивній оцінці дорікав Бітова за зайву прихильність грі на шкоду життя, а постмодерніст Віктор Єрофєєв, навпаки, обізвав роман пам’ятником минулого часу за традиційність і зайву авторитарність стилю.

Герої Пушкінського дому – Літературознавці, причому в текст роману включені цілі статті, їх проекти та фрагменти, що аналізують і сам процес літературної творчості та культурного розвитку. Рефлексії на літературознавчі теми постійно віддається і автор-Оповідач (наприклад, в додатку Ахіллес і черепаха (Відносини між автором і героєм)). Автор-творець знаходить свого двійника в оповідача-романіст, постійно сетующем на невдачі романостро-ництва, на ходу змінює плани подальшої оповіді, а в кінці навіть зустрічається зі своїм героєм і задає йому провокаційні питання (відповіді, на які він як романіст, природно, знає). Виникаюча завдяки такій поетиці просторово-тимчасова свобода з легкістю дозволяє розгортати версії і варіанти одних і тих же подій, воскрешати, коли треба, померлих героїв, посилатися на початку на кінець роману і максимально розмивати фабульні зв’язку всякого роду додатками та коментарями. Крім того, велику роль у романі відіграють полупародійние відсилання до російської класичної літературі – У назвах розділів, епіграфах і т. п. Роман Битова намагається за допомогою цитатності відновити зруйновану тоталітарної культурою зв’язок з модерністської традицією: і переклички Пушкінського дому з класиками російського модернізму задані автором, навіть якщо і виникають випадково.

У романі герої, які зберегли органічний зв’язок саме з традиціями культури, похованою радянської цивілізацією, виглядають єдино справжніми, і в цьому сенсі вони, по Бітов, аристократичні. Це дід головного героя Льовушки Одоєвцева, Модест Платонович Одоевцев, і дядько Діккенс, друг сім’ї і для Льови заступник батька. Їх об’єднує здатність до неготовими розуміння на противагу готовим, що симулюють реальність, уявленням. Свобода Модеста Платоновича і дядька Діккенса носить виразно модерністський характер: Рівність особистості самій собі виражається у створенні власної, незавершеною і незалежної Від панівних стереотипів інтелектуальної реальності. Мабуть, такий і авторський ідеал свободи. Принаймні – на початку роману, де і запропоновані портрети діда і дядька Діккенса.

Що ж протилежно свободі? Не насильство, а симуляція реальності – її підміна уявленнями, системою умовних знаків, копій без оригіналів, якщо скористатися виразом Жана Бодрійяра, творця теорії симулякра і симуляції. Саме симуляція в Пушкінському домі розуміється як найважливіший духовний механізм всієї радянської епохи. Символічну роль в цьому плані набуває епізод смерті Сталіна, взагалі символічний для багатьох, якщо не всіх шістдесятників (неважко пригадати аналогічні сцени біля Трифонова, Аксьонова, Бондарева, Євтушенко і багатьох інших). Однак специфіка бітовского сприйняття полягає в тому, що смерть Сталіна написана ним не як момент звільнення від гніту тирана, але як апофеоз симуляції. У даному випадку – симуляції загальної скорботи.

Післясталінські, оттепельного епоха, На переконання автора роману, не тільки не усунула симуляцію як основне властивість радянської реальності, але й удосконалила її – симуляція набула більш органічний і тому менш очевидний характер. Як породження цієї, по-новому органічною ступеня симуляції постає в романі міф про Мітішатьеве. Мітішатьев не просто знижує двійник головного героя – ні, це чистий зразок нової людської породи, виведеної в результаті тотальної симуляції. У цьому сенсі він справді міфологічен, бо зримо здійснює радянський міф про нову людину, висхідний у свою чергу до ніцшеанської, також міфологічне, концепції надлюдини. Сверхчеловечность Мітішатьева – в тому, що він справжній геній симуляції, ні до яких інших форм існування просто не здатний.

По суті справи, через Мітішатьева здійснюється новий рівень симуляції. Якщо класичного радянському світу ще протистоять люди типу діда Одоєвцева або дядька Діккенса – самим фактом свого, справжнього, існування доводять можливість вільної реальності, всупереч владі удаваності, то мітішатьевская симуляція виключає будь-яке відношення до реальності і тим самим виключає навіть потенційну можливість реальності як такої . Примітно, що Мітішатьев такий же філолог, як і Льова Одоевцев, і через двойніческіе відносини з Лівою також втягнутий у полі взаємодії з класичною традицією російської культури: характерно, наприклад, що саме з Мітішатьевим б’ється на дуелі Льова. Але Мітішатьев в романі Бітова – не подриватель традицій, скоріше, саме явище Мітішатьева – доказ перетворення всіх можливих культурних порядків в. симуляцію. Саме в цьому сенсі він – спокусник Льови, що намагається вчепитися за віру в непорушність культурної пам’яті та культурної традиції: навіть у його свідомості міфи Мітішатьева давно вже стали більш реальними, ніж сама правда.






Схожі твори: