Головна Головна -> Твори -> Що приваблює мене в характерах Андрія Волконського і П’єра Безухова?

Що приваблює мене в характерах Андрія Волконського і П’єра Безухова?




У кожного письменника власний погляд на свій час, свій вибір героїв. Це визначається особистістю автора, його світоглядом, його розумінням призначення людини на землі. Тому є книги, над якими не владний час. Є герої, які завжди будуть цікавими, чиї думки і вчинки будуть бентежити не одне покоління нащадків. Такими для мене є герої роману Л. Г. Толстого «Війна і мир». Не вперше була прочитана книга. Що приваблює мене в характерах Андрія Волконського і П’єра Безухова? Чому здаються вони такими живими та близькими майже через два століття? Чому Наташа Ростова сприймається не якоюсь далекою графинею, із зовсім іншим життям і вихованням, а моєю одноліткою? Чому я кожного разу відкриваю в них щось нове для себе?

Напевно, тому вони для мене дійсно живі, не статичні, що живуть не тільки сьогоденням, прагнуть не тільки якихось привілеїв, нагород, добробуту, але і не сплять душею, напружено думають над своїм життям. Великий і неповторний Толстой, який не переставав шукати добро і вчити розуму, що все життя так хотів бути гідним чарівної «зеленої палички» вчить нас, читачів, спостерігати життя і аналізувати наші вчинки.

Його Андрій Волконський і П’єр Безухов одразу ж привертають до себе увагу, виділяючись своєю щирістю, вищою порядністю й розумом. Незважаючи на те, що вони такі різні – суворий, гордовитий князь Андрій, який досить поважає себе й тому йде від людей, і такий незграбний, спочатку наївний П’єра, якого так і не сприймає всерйоз суспільство. Вони щирі друзі, які можуть і розмовляти на високі теми, і повіряти один одному таємниці душі, і природно захистити друга, і підтримати у важку хвилину. Здавалося, у кожного з них свій шлях: на ньому свої перемоги і поразки, але скільки разів перепліталися їх внизу, скільки схожого в різних епізодах життя, скільки спільного у почуттях!

Талановитий офіцер князь Андрій іде на війну, щоб знайти застосування своїм силам і думкам, «свій Тулон», прославитися. Він зробив своїм принципом не втручатися в чужі справи, не звертати уваги на суєту й суперечки. Але у штабному коридорі він б’є зухвалого ад’ютанта, який посмів образливо відгукнутися про переможеного союзника:

* «Або ми офіцери, які служимо своєму цареві та батьківщині і радіємо загальному успіху і сумуємо щодо спільної невдачі, або ми прислужники, яким байдужі справи!»

Повчившись наказ евакуювати, він не може кинути батарею капітана Тушина і залишається допомагати їм, не прикриваючись від пилюки і порохового диму своєю Ад’ютантська посадою. Може, саме ця зустріч і спільна робота під кулями поруч із простими солдатами і нижчими офіцерами допомогла йому виконати батьківський наказ, щоб «не соромно», і підняти прапор, повертаючи відступаючих, не тільки тому, що настає його «зоряний час», а тому , що, як Кутузов, відчув біль за відступ армії. Може, тому він не помітив навмисно образливих слів Миколи Ростова і владно й гідно запропонував, тому заспокоїтися, тому що зараз іде інша дуель зі спільним ворогом, де їм не бути суперниками.

Так само П’єр, прагнучи до самовдосконалення, намагаючись стільки зробити для своїх селян, повинен прийти до розуміння різниці між доброю справою заради себе самого і розчиненням у спільних справах і прагненнях багатьох людей. Тому він і приходить до масонів, сподіваючись, що це справжній осередок добра.

* «Що погане? Що добре? Що потрібно любити, що ненавидіти? Для чого жити і що таке я? Що таке життя, що смерть? Яка сила керує всім? »

Безумовно, людина, який поставив перед собою ці питання, гідний поваги.

Через духовну кризу пройде і князь Андрій після переоцінки свого кумира – Наполеона, після смерті дружини. Для іншої людини його зміни у маєтку (на початку XIX століття перевів своїх кріпаків у вільні хлібороби), виховання сина, читання книжок і періодичних видань могли б заповнити життя, але це для людини буденної. Волконського ніби тисне стеля цієї обмеженості – йому потрібен простір високого синього неба.

Ніби іскра, спалахнуть слова П’єра в розмові на поромі:

* «Потрібно жити, потрібно любити, треба вірити», – і запалять новий інтерес до життя. Але тепер він знає критерій корисності цієї роботи і, примірявши високо оцінений у комітеті Сперанського проект на конкретних людей, «згадав мужиків, Дрона-Старосту, і, доклав до них права осіб, які він розподіляв за параграфами, йому стало дивно, як він міг так довго займатися такою марною працею ».

Надія на особисте щастя підійме його на крилах, доведе, що «життя не закінчено у 31 рік». Але як зміниться його кредо, його колишнє наполеонівське: «Я над

усіма »,« Мої зусилля й думки для всіх як дарунок »! – На інше: «потрібно, щоб усі шаленства мене, що не тільки для мене йшло моє життя, щоб не жили вони так, незалежно від мого життя, щоб на все воно відбивалося і щоб усі вони жили зі мною разом! Де «всі через мене », цей шлях від гордовито-егоїстичного до егоцентричного, дасть Волконському інше сприйняття світу. Навчить бачити і розуміти почуття інших людей: замріяності дівчини Наташі у місячну ніч, її яскраву особистість, якої так не вистачало йому, і дівчат з незрілий сливами, і Тимохіна, і всіх офіцерів, і солдат свого полку. Може, тому він не втратить інтересу до життя, заглибившись в особисте лихо розриву з коханою, коли зіткнеться із спільним лихом Батьківщини, з ворожою навалою!

Так само П’єра, якого всі обдурювати: від керівників його маєтків, до дружини, потрібно було відчути під загрозою не тільки власне «я», а хоч би близький людини, щоб він знайшов у собі і силу, і твердість, й справжній такт, і вміння, врешті-решт, керувати і упорядковувати справи, як у випадку з Анатолем Курагіним, щоб той не ганьбив репутацію Наташі і не зустрівся з князем Андрієм та не став загрозою життю друга. Коли на його Батьківщину напав ворог, П’єр, дуже цивільний чоловік, виступає справжнім патріотом. Він не тільки споряджає на власні кошти цілий полк – він сам прагне залишитися у Москві, щоб вбити Наполеона. Символічно, що, підбираючи за Апокаліпсисом, хто ж переможе Бонапарта, П’єр доходить цього – «росіянин Безухов», підкреслюючи не тільки своє ім’я чи титул, а саме належність до націй, тобто відчуття себе часткою країни. П’єр на Бородінському полі, на батареї, з його прагненням допомогти принести снаряди, нагадуватиме у чомусь князя Андрія під Шенграбеном.

Такий же часткою свого народу ми бачимо і Андрія Волконського. Ми чуємо його розмову з новою людиною і дивуємося з його відвертості, простоті його слів, наближеності до простого солдата. Князь Андрій відмовляється від пропозиції Кутузова служити у нього, бажаючи залишитися у полку. Він хоче бути на передньому краї боїв, він навчився цінувати тепле ставлення до нього солдатів, їх ласкаве «наш князь». Колись надаючи великого значення військовій стратегії та розрахунку, він обурливо відкидає це перед Бородінської битвою: наполеонівське порівняння полків, і роздуми штабних спеціалістів про «війну». Захистити малу батьківщину (маєток, родину) і велику Батьківщину зможе на думку князя Андрія, тільки одне – почуття, які є «в мені, в ньому, у кожному солдата». Це почуття любові до Вітчизни і розуміння єдності з долею народу.

Волконський стоїть під кулями, вважаючи «своїм обов’язком збуджувати мужність солдатів». Він вибачить Анатолю Курагіну особисту образу, коли зустріне того пораненим у госпітальній палаті на передньому краї. Любов до Наташі спалахне з новою силою. Велике очищення через фізичні і моральні страждання потрібно було пройти Безухову в полоні, щоб зустрітися з Платоном Каратаєва, зануритися у життя простого народу і зрозуміти, що «він все життя своє дивився кудись, понад глав оточуючих його, а треба було не напружувати очей , а тільки дивитися перед собою ». Новими очима він побачить справжній шлях до мети, сферу власних сил. І йому, як і багатьом героям Вітчизняної війни, сумно дивитися на і безлад у Вітчизні: «У судах грабіжництво, в армії самі палиці, поселення, мордують народ, освіту душать. Що молоде, чесне – то гублять ». Тепер стає близьким усе, що відбувається в його країні, і він стає на захист того «молодого й чесного».






Схожі твори: