Головна Головна -> Твори -> Твір на тему: Чорнобиль – біль кожного

Твір на тему: Чорнобиль – біль кожного




26 квітня 1986 року … Саме тоді стався вибух на Чорнобильській АЕС. Щороку в цей день надують про аварію на Чорнобильській атомній станції. Але скільки життів забрав Чорнобиль? Тисячі, мільйони, а, може, значно більше? Скільки часу ще буде нагадувати про себе Чорнобиль?
Тривожні трагічні дзвони лунають над землями України, Росії, Білорусі, вказуючи точну адресу біди – Чорнобиль. Саме там вибухнув атомний реактор, і «мирний» атом приніс таке лихо, якого людство ще не знало. І найстрашніше те, що наслідки чорнобильської трагедії ми будемо відчувати довгі роки, і нащадки не раз пом’януть нас словами гіркими й гнівними.
Страшним лихом для всього українського народу стала та аварія на атомній станції. Це сотні і тисячі хворих і калік; села і міста, які аж «світяться» від радіонуклідів, радіаційний фон у деяких місцях у десятки разів перевищує допустимі норми. Забруднені всі райони, куди тільки сягнула чорна хмара чорнобильського лиха.
Викликають подив та жах ті свідчення, що коли прип’ятським лікарям стало відомо про тяжку радіаційну ситуацію, вони не попередили громадян, зрадили клятві Гіппократа. У ті дні, коли тривали роботи з ліквідації наслідків аварії, коли тисячі людей не шкодували власного здоров’я, з’явилось антигуманна постанова про приховання відомостей щодо масштабів катастрофи.
Тепер на одному з кладовищ, недалеко від входу, простягайся акуратні рядки однакових могил. Білі мармурові дошки, золоті написи, дата смерті майже однакова — 1986 рік. Там поховано героїв Чорнобиля, тих, хто віддав своє життя заради нас, майбутнього України.
Нині поля і луки, ліси і озера, річки і ставки поблизу Чорнобиля уражені тяжкою невидимою хворобою, яка залишиться незагойною виразкою на лоні природи, закарбується в серцях тих, хто покинув рідну домівку, обжиті місця, могили своїх батьків. Важко було їм залишати рідні хати, усе те, що вони нажили своєю працею, — ніби відірвати частку свого серця. Сумні і трагічні почуття огортають душу, коли з телебачення чи газет дізнаємося про «самоселів» — людей, які прикипіли серцем до рідних домівок, милих окові краєвидів, до политої їхнім потом землі, де вони народилися, де знайшли останній притулок їхні пращури. Літні люди і малі діти біля них…
Як же можна нам урятуватись від наслідків цієї аварії? На це запитання, на жаль, відповіді немає. Целофаном вкриті всі криниці й колодязі. Але де ж знайти кілометри целофану, щоб вкрити річки?
Тисячі отруєних радіацією матерів та батьків передадуть нащадкам загублене здоров’я, занепокоєність душі, передадуть уражену землю, зневіру в могутність людини. За все ми заплатили не лише життям молодих, а й майбутнім благополуччям, бо не вкрити небо і землю целофаном.
Радіація забруднила велику територію, і тепер там завмерло життя. Там не граються діти, не випасається худоба, навіть птахи не співають своїх пісень. Це лихо було наче Божою, карою, жорстокою пересторогою за легковажність, ненаситне споживацтво, технократичне свавілля, за безжальне знущання з природи.
Планета хвора, бо знівечена варварським втручанням людини. Ми, діти України, її майбутнє, сподіваємося, що наша незалежна держава зможе врятувати від екологічної біди південні міста, Донбас, Придніпров’я, усі інші регіони. Тільки їй, нашій рідній неньці-Україні під силу буде оздоровити, очистити від отрути колись чисті річки, повернути народові втрачене відчуття господаря своєї землі.
Кожна людина має глибоко замислитися над своїм власним ставленням до природи, до рідної землі. Обов’язок кожного з нас — добре пам’ятати, що Україна — одна, і треба її берегти. Треба жити в єдності з природою, берегти і примножувати її багатства. Кожен справжній патріот повинен берегти свою землю, піклуватися про її благополуччя, щоб чудові краєвиди завжди милували людське око.






Схожі твори: