Головна Головна -> Твори -> “Я хочу правдi бути вiчним другом i ворогом одвiчним злу”

“Я хочу правдi бути вiчним другом i ворогом одвiчним злу”




(творчiсть Василя Симоненка)
Суворi юнацькi очi уважно дивляться на нас з обкладинки книги. Очi людини, погляд
якоï, попри всi життєвi негаразди, залишився вольовим, пронизливим i
вiдвертим. Юнак, що вмiв по-справжньому любити i страждати, що не тiльки
своïми творами, а й своïм життям довiв вiрнiсть добру i правдi, нiби
заглядає менi в душу. Це очi Василя Симоненка
Ї поета, якому судилося прожити усього 28 рокiв, але залишитися в пам’ятi народнiй
назавжди.
“Ненавиджу смерть”,
Ї писав вiн у своєму щоденнику. Чому ж саме його життя мало обiрватися так
раптово? Митець, що став черговою жертвою комунiстичного режиму, назавжди
залишився двадцяти-восьмирiчним. Тому, мабуть, кожне наступне поколiння буде
вважати Василя Симоненка своïм однолiтком i, гортаючи сторiнки, знаходити в
поезiях вiдгуки власних емоцiй i почуттiв.
У своïх творах Симоненко звертався до вiчних тем: дружба, кохання,
патрiотизм, правда i кривда. Поезiï його такi простi. Простi, як усе
генiальне. На мою думку, творче кредо поет сформулював у сонетi “Я”:

Не знаю, ким
Ї дияволом чи богом
Ї
Дано менi покликання сумне:
Любити все прекрасне i земне
I говорити правду всiм бульдогам.
Здається, вiн любив так щиро, нiжно i самозречено, як не вмiв нiхто, але i
ненавидiв так само сильно свавiлля, пiдлiсть i лицемiрство. Найбiльша любов поета

Ї це рiдна земля, Украïна, саме цiй темi присвячена бiльшiсть творiв
Симоненка: “Украïно, ти моя молитва, ти моя розпука вiкова…”

Ї освiдчується поет к творi “Задивляюсь у твоï зiницi…” Щиро захоплюється
Батькiвщиною:
Украïно! Ти для мене диво! I нехай пливе за роком рiк, Буду, мамо горда i
вродлива, З тебе дивуватися повiк…
Iнтимна лiрика Симоненка не менш емоцiйна. Кохання
Ї не лише щастя, це iнодi i страждання. Ставлення лiричного героя до жiнки
сповнене свiтлом, одухотворенiстю. Здається, i сам поет кохав, як i жив,

Ї “сильно, безоглядно до краю”:
Ти i я
Ї це вiчне, як i небо.
Доки мерехтiтимуть свiти,
Буду Я приходити до Тебе,
I до iнших йтимуть гордi Ти.
Хiба можуть не хвилювати читача почуття зраненого вiд нероздiленого кохання серця,
що стiкає болем:
Але ми з тобою… Ми не вiчнi,
Ми з тобою просто
Ї ти i я…
I тому для мене так трагiчно
Те, що ти чиясь, а не моя.
(“Ну скажи, хiба не фантастично…?”)
Кохання
Ї це єднання. Єднання iдеалу й розуму, душi й тiла, щастя й обов’язку. Постiйна
невтомна праця, котра полягає в тому, щоб розкрити невiдомi гранi характеру
коханоï людини, й, вiдкриваючи ïх, не переставати дивуватися, як багато
залишилося невiдомого. “Математика” кохання В. Симоненка є простою:

Одному лиш менi вiдомо:
Iкс плюс iгрек
Ї це будеш ти.
Симоненко належав до когорти “шiстдесятникiв”
Ї митцiв, що не боялися говорити правду, не корилися владi. ïх називали
зрадниками й вiдступниками, не друкували ïхнi твори, знищували морально й
фiзично. Але справжнє мистецтво не можна вбити, не можна посадити за грати слово
правди. Воно все одно вiдроджується й повертається до людей. Таким було мистецтво
слова Василя Симоненка, що стало духовним здобутком свiтовоï
культури.






Схожі твори: