Головна Головна -> Твори -> “Я Б ПОБАЖАВ ТОБI КОГОСЬ ОТАК ЛЮБИТИ

“Я Б ПОБАЖАВ ТОБI КОГОСЬ ОТАК ЛЮБИТИ




ЯК Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ…”
(ЗА ПОЕЗIЄЮ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА)
Василь Симоненко, спiвець чарiвноï краси нашоï незрiвнянноï
Украïни, пiшов з життя ще зовсiм молодим, не досягнувши тридцятилiтнього
вiку. Але всi двадцять вiсiм рокiв, подарованих йому вiчнiстю, прожив чесно,
вiдкрито й гордо нiс звання народного поета, “витязя молодоï
украïнськоï поезiï”. Митець настiльки самовiддано любив рiдну землю
i славний козацький рiд, що вся його творчiсть пронизана духом палкого
патрiотизму.
Замрiяний, захоплений, переповнений швидкоплин-ними емоцiями, Симоненко був
натурою надзвичайно тонкою, вибагливою, невтомною в пошуках iдеалу. Вiн ще-дро
дарував скарби своєï багатющоï душi, вулканiчного темпераменту i, як усi
юнаки, сподiвався вiд життя царськоï вiддяки. У поезiï “Свiт який

Ї мереживо казкове!” вiн пристрасно передає вiдчуття напруженого очiкування чуда,
якого просить у долi:

…Дай менi любовi, дай добра,
Гуркочи у долю мою, свiте…
Не шкодуй добра менi, людинi,
Щастя не жалiй моïм лiтам…
А чи можливе щастя без кохання? Мабуть, поет нiколи конкретно й не ставив перед
собою це питання, а просто готував душу свою прийняти, обiгрiти майбутню єдину,
велику i вiрну любов, тому не хотiв розмiнюватись та розпорошуватись. Ця ду-мка
виразно проступає з рядкiв його вiрша “Буду тебе ждати там, де вишня бiла…”
Лiричний герой поезiï ще не переживає солодких мук пристрастi, вiн тiльки
передчуває прихiд незвiданого, бо “признається щиро”:
…не тебе я жду,
Жду свого кохання в бiлому саду.
Але справжнє почуття, як i годиться, прийшло несподiвано.
Вона прийшла непрохана й неждана,
I я ïï зустрiти не зумiв,
Ї
дiлиться своєю радiстю окрилений митець у вiршi “Вона прийшла”. I ця таємнича
“вона”, ця безсонними юнацькими ночами виплекана мрiя, увiрвалася в поетове життя
раптово, освiтивши його нiжною жiночою ласкою:
Вона прийшла, заквiтчана i мила,
I руки лагiдно до мене простягла,
I так чарiвно кликала й манила,
Такою нiжною i доброю була.
Симоненко не шкодує поетичних барв для оспiвування чудодiйного почуття, зображує
його експресивно i гiперболiчне, бо з тiєï митi, як затремтiла в його серцi
ме-лодiя любовi, увесь свiт сконцентрувався для нього в коханих очах, i вiн уже

…не чув, як жайвiр в небi тане,
Кого остерiгає з висоти…
Усепоглинаюча пристрасть не залишила вибору, вона полонила душу й тiло, оволодiла
думками, i нiщо не в змозi було ïï перемогти. Пiдкоряється ïй i
лiричний герой поезiï, смiливо ступаючи пiд ïï сонценоснi знамена.
А риторичне питання, яким за-вершується поезiя, звучить як утвердження
всемогутньоï сили земного кохання, його солодкоï зваби.

Проте поет, звичайно, усвiдомлює, що в краïнi Любовi бувають i маленькi
непо-розумiння, i великi трагедiï. Що гармонiя практично невловима i
тримається на хиткому мiстку, протягнутому над прiрвою крайнощiв. Тому у вiршi “Є
в коханнi i буднi, i свята” митець пiднiмає цю проблему i стверджує: коли почуття
справжнє
Ї воно переживе перiод руйнування рожевих iлюзiй:
…жодного разу
I вагання, i сумнiвiв час,
Дрiб’язковi хмарки образи
Не закрили б сонце вiд нас.
У цiй розгорнутiй метафорi
Ї глибина почуттiв лiричного героя, який хоче бути до останку щирий зi своєю
коханою i використовує всi своï духовнi резерви, щоб постiйно поповнювати
чашу любовi. Тому так експресивно звучить авторське безкомпромiсне звертання до
володарки свого серця:
Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить!..
Подiбна вибуховiсть та афористичнiсть характерна для усiєï творчостi Василя
Симоненка, окрасою якоï є його iнтимна лiрика. I, можливо, якби невблаганний
час вiдрахував поетовi бiльше весен, ми змогли б прочитати ще не один
замрiяно-нiжний чи памфлетно-загострений вiрш талановитого майстра слова. Та й те,
що зосталось нам вiд митця у духовний спадок, незмiнно зворушує нашi душi i серця,
примножує красу i добро на Землi.






Схожі твори: