Головна Головна -> Твори -> Нев’януча квiтка любовi у поезiï Василя Симоненка

Нев’януча квiтка любовi у поезiï Василя Симоненка




Переважно iнтимним, на перший погляд, може видатись цикл вiршiв “Тиша i грiм”. При
бажаннi вiдшукаємо в ньому i вiдгомiн блокiвського обожнення “прекрасноï
незнайомки”, i подаленiлу луну iнтимних звiрянь О.Олеся, В. Сосюри. Є навiть майже
буквальнi збiги. Пригадай мо Олесеве “З журбою радiсть обнялась”. У Симоненка: “I
обнявся смiх з журбою, Ненависть – з любов’ю” (спливає в пам’ятi й назва
першоï збiрки Д. Павличка, теж побудована на контрастнiй єдностi
суперечливого,- “Любов i ненависть”, 1953). Або Сосюрине “Коли потяг у даль
загуркоче…”, – i Симоненкове: “Все одно я люблю твоï очi I волосся твоє
сумне”,- тут навiть спiльний вiршовий розмiр, не кажучи вже про настрiй журливого,
елегiйного переживання розлуки, усвiдомлення недосяжностi й незбутностi:

Та в прекраснiм життi важкому
Будуть завжди сiять менi
В душу, повну вiтрiв i грому,
Сiруватих очей вогнi.
Процитовано заключний катрен останнього, дев’ятого вiрша циклу “Тиша i грiм”. I
здається, нiби пройнятий вiн лише суто iнтимними переживаннями. Але в тiм-то й
особливiсть Симоненковоï лiрики, що вона розгортається в органiчнiй єдностi з
плином довколишнього буття (тут не пiдходить традицiйне “на тлi природи”), вбирає
в себе, олюднює метаморфози i природноï, i соцiальноï дiйсностi.
Визначальним тут є щиро-сповiдальний стиль оповiдi з широким настроєвим дiапазоном
– вiд радостi до смутку з ïх взаємопереходами i взаємопереплетiннями. Власне
кажучи, вже тут в основному окреслюються характернi риси творчоï манери
Симоненка-лiрика.
I, звичайно ж,- вiршi про кохання, ïх чи не найбiльше в збiрцi. I це
закономiрно, адже внутрiшнiй свiт лiричного героя перебуває на той час у
дивовижнiй єдностi зi свiтом довколишнiм.
Основна риса любовноï лiрики В. Симоненка – свiтлий юнацький смуток од
неподiленого романтичного кохання. У триптиху “Суперни ки” лiричний герой
звертається до сонця i вiтру. I все ж, “крiзь холод порожнiх днiв”, коли “на серцi
думок бинти”, крiзь “обов’язкiв грати” проривається юнацьке, молоде чуття, яке
вiдмiтає буденщину i знову виносить душу на небеснi обшири й регiстри;

Ой майнули бiлi конi,
тiльки в’ються гриви,
Тiльки курява лягає
на зеленi ниви.
Пронеслись, прогупотiли,
врiзалися в небо,
Впала з воза моя мрiя-
пiшки йде до тебе.
Знаю: дiйде, не охляне,
в полi не зачахне –
Свiт твоïми, моя люба,
кучерями пахне!
Крiзь пилюку, по багнюцi,
в холод i в завiю
Прийде чистою до тебе,
бiла моя мрiя.
Любов – першопричина i поезiï, i краси. Як у всезагальному, так i в
сокровенному. У чому ж своєрiднiсть Симоненковоï iнтимноï лiрики?
Серцевина iнтимних звiрянь Б. Олiйника – сум за втраченим юнацьким коханням, що
стало зорею лiричного героя на довгi роки. Дiапазон спогадiв переливається рiзними
барвами й тональностями. У лiричному фрагментi з поеми “Доля” вчувається гiрка
самоiронiя: “Я i третiй – кут на кутi. Посерединi – вона. Ах, для чого i для кого
цей трикутник не до речi? Поки думав я – незчувся, як оплавились кути. I таким
округлим жестом вiн узяв ïï за плечi. Що менi лишилось тiльки третiм
зайвим одiйти”. У вiршi “За рiкою – тiльки вишнi…” – елегiйний сум вiд того, що
“рано-вранцi ти на берег мiй не вийшла I не вийдеш – менi дятел передав”.

Лiричний герой В. Симоненка назавше лишиться однолюбом. Справа не тiльки в тому,
що переважна бiльшiсть його вiршiв – сповiдально-журливi, але й вдячнi, адресованi
втраченому юнацькому почуттю (тут вони перегукуються з поезiями на цю тему Б.
Олiйника).
Насамперед, мабуть, справа в особливiй, дуже характернiй для цього поета i для
цього часу та перiоду його еволюцiï цнотливостi душi, завдяки якiй iнтимна
сфера набуває iдеалiзованого ореолу. Дарма, що вiршi подеколи можуть мати навiть
рiзних адресатiв, все одно ïх iдеал – романтично-недосяжне, не збагнуте i
незбагненне поривання до чогось загадкового, таємничого i нездiйсненного. Навiть
тодi, коли в жартiвливо му студентському тонi стверджується розумiння секретiв, i
загадок, як-от у вiршi “Iкс плюс iгрек (Чорнявiй математичцi)”:
I здається, що я володiю
Вiковiчним секретом краси
Лиш тому, що я розумiю
Загадковi твоï iкси.
Розумiю? Який там розум!
Просто здорово, що ти є!
Що вслухається в нiжнi погрози
Збаламучене серце моє.
Я не заздрю уже нiкому –
Де ще мудрих таких знайти?
Одному лиш менi вiдомо:
Iкс плюс iгрек – це будеш ти.
Попри всю грайливiсть i юнацьку наïвнiсть, чуття лiричного героя б’ються
навколо “вiчноï загадки любовi” (Гр. Тютюнник). Вiрш далекий од
професiйноï досконалостi, але приваблює саме отiєю непiдробною щирiстю, що
проступає крiзь усi iронiчнi iнтонацiï.
Iнший романтично-благородний вiдтiнок почуття бринить у вiршi “Чадра”:

Я тебе не сприймаю за iстину –
Небо навiть i те рябе.
Одчайдушну, печальну, розхристану,
Голубу i безжально освистану-
I таку я люблю тебе!
Це також бiльше схоже на позу, на єсенiнськi “персидськi мотиви” чи Павличкове
“Чужi обiйми, як намиста, Ти познiмала при менi”. Це все ж таки хвилиннi
захоплення, освяченi благородним обожненням краси.
Але є цiла низка вiршiв збiрки “Поезiï”, перейнятих отим болем за втрачене
кохання, реальне пiдгрунтя якого ми виявили ще у першiй збiрцi, аналiзуючи такi
поезiï, як “Компаньйонка”, “Ой майнули бiлi конi…” та iншi. Отут якраз i
з’являється той само спiльний ритм: “Через душi, мов через вокзали…”, “Всi
образи й кривди до одноï…”, “Ну скажи, хiба це фантастично…”, “Дотлiває
холод мiй у ватрi…”, “Я тобi галантно не вклонюся…”. Це найсильнiшi, найбiльш
щемнi й пронизливi вiршi В.Симоненка про любов.
Любовна лiрика Василя Симоненка – прекрасний приклад поєднання цнотливостi,
щиростi й жаги юноï поетичноï душi.






Схожі твори: