Головна Головна -> Твори -> У мене стукотить у грудях грудочка любимоï землi (за поезiєю Василя Симоненка)

У мене стукотить у грудях грудочка любимоï землi (за поезiєю Василя Симоненка)




Я б побажав тобi когось отак любити,
Як я тебе люблю…
/ В. Симоненко /
З полону лiт повернулося до нас iм’я поета-шiстдесятника Василя Симоненка. Вiн
прожив коротке, але яскраве життя i запалив неповторну зорю на небосхилi
нашоï духовностi. Життя В.Симоненка промайнуло швидко, iнтенсивно i урвалось
несподiвано, як перетята струна. Жилося поетовi нелегко, бо пройшов вiн свiй шлях
через воєнне дитинство, через голод 47-го, через брехню i зневiру, через розгроми
i розправи “лiтературних тарбозаврiв”, що спецiалiзувалися на пiдозрiлостi й на
криках. Тож i поезiя його багатогранна: сумна i тривожна, життєстверджуюча i
оптимiстична, вона несе заряд вiри в краще, пошуку втраченоï iстини. Поет
знаходить ïï саме у єдностi з рiдним народом. Вiн твердо знав, що той,
“хто стане краплею народу, вже не злякається нi смертi, нi чуми…”

Тема Батькiвщини у творчостi В.Симоненка – провiдна. Батькiвщина для поета – це
рiдна земля, жiнка, мати, кохана, iсторiя нашого багатостраждального народу, рiдна
мова, простi трудiвники. Любов письменника до Вiтчизни всеохоплююча. Їï,
палку, жагучу, перелив поет у вiршi, якi ввiйшли у скарбницю кращих надбань
украïнськоï поезiï. Симоненкiв небуденний талант не мiг
пристосуватися до складних життєвих обставин, спричинених особливостями сумних
часiв застою та бездум’я, а тому й струни його поезiï звучать по-рiзному: то
грiзно, то нiжно. Поет умiв любити, умiв i ненавидiти. У його збiрках стоять поруч
вiршi, сповненi нiжностi й любовi, та твори гнiвнi, засуджуючi, нищiвнi. Просто не
мiг Симоненко не писати, слова рвалися на папiр. У листi до свого друга писав:
“Про лiтературну кар’єру не думаю. Але писати буду, поки здохну…” Писав поет для
людей, щоб його голос почули, але не завжди була вiдкрита дорога його вiршам. От
звiдки оте сумне зiзнання: “Надряпав масу вiршiв, але вони до друку не годяться”.
Та благодатна пора настала – i вiдкрили ми рядок за рядком Симоненковi вiршi. У
душах небайдужих загорiвся вогник, вогник любовi до рiдного краю. А душа його
черпала натхнення у рiдноï землi, рiдного народу. I творчоï сили колись
надавала йому вода з тiєï криницi, що довгий час пiсля смертi поета стояла
замуленою. Рiдна земля для поета – першопочаток, для нього вона свята:

Чую, земле, твоє дихання,
Розумiю твiй тихий сум,
А на тебе холоднi свiтання
Ронять пригорщами росу.
В.Симоненко стверджує, що у кожноï людини на землi є куточок, який вона
називає рiдним. Рiдна земля дорога серцю тому, що вона краща за iншу, тому, що
вона на свiтi одна. Чим близькi йому “верби й тополi, дiброви й гаï”? I поет
вiдповiдає:
Тим дорогi, що ви потом покропленi
Прадiдiв бiдних моïх.
Вразливiстю його натури, щедрiстю i чистотою почуттiв пройнята поезiя митця. Мати
i Батькiвщина – це поняття у нього нероздiльнi:
Можна вибрать друга i по духу брата,
Та не можна рiдну матiр вибирати.
Можна все на свiтi вибирати, сину,
Вибирать не можна тiльки Батькiвщину.
Поет впевнений у тому, що рiдна земля i рiдна мати даються людинi один раз i
назавжди. I якщо у людинi бракує почуттiв любовi до матерi i Батькiвщини, то це
свiдчення ïï душевного i громадянського убозтва.
У поезiï Симоненко досягає Кобзаревого звучання. Недарма ж одна старенька
вчителька колись сказала, немов навiки зав’язала: “Наш Василь – це рiдний синочок
Тараса Шевченка”. Як гарно i мудро сказано!
Любов В.Симоненка до Украïни – це i любов, i пошана, i захоплення простими
трудiвниками, а особливо своïм дiдом Федором, який зумiв передати онуковi всю
правду про свiй народ, про рiд, переповiв нашу велику iсторiю, героïчну
легенду i невмирущу казку. Дiд Федiр не приховував вiд допитливого дитячого розуму
нi голодомору 33-го року, нi сталiнського терору, нi “колгоспного раю” на землi.
Вiн розкрив онуковi всю iсторiю Украïни, починаючи вiд славних сторiнок
Запорозькоï Сiчi, а тому юний Василь став лiтописцем свого роду i народу.
Теплом зiгрiтi поезiï “Лебедi материнства”, “Жорка”, “Баба Онися”, “З
дитинства”, “Мiй родовiд”, “Матерi”. Поет захоплено говорить про рiдних людей,
близьких, розумних; дивується, скiльки ж випало на ïхню долю горя i
випробувань, але вони лишились людьми, мудрими, чесними, справедливими.

Для Симоненка Батькiвщина – це i мова рiдного народу. Вiн переконаний:

I тобi рости й не в’януть зроду,
Квiтувать в поемах i вiршах,
Бо в тобi – великого народу
Нiжна i замрiяна душа.
Поет не хотiв слави i шанування для себе, вiн хотiв сколихнути серця байдужих до
долi своєï Батькiвщини. Тож нехай не замулюється криниця людськоï
пам’ятi, не рветься червоно-чорна нитка Симоненко воï дороги, важкоï,
трагiчноï i короткоï, як сполох: поет iшов нею неповних 29 рокiв. Але
коротка дорога не дає короткоï пам’ятi. Це дорога у безсмертя, де будуть
бринiти Симоненковi зiзнання:
Я хочу пити сонячнi напоï,
Пiзнать до краю радощi земнi!
I на стежках, порослих бур’янами,
Що обминали зморенi дiди,
Я залишу мужицькими ногами
Хай не глибокi, та чiткi слiди.






Схожі твори: