Головна Головна -> Твори -> А. П. Чехов. «Чайка».

А. П. Чехов. «Чайка».


Наступали нові часи. Йшла назад епоха реакції, смуга насильства над особистістю, жорстокого придушення всякої вільної думки. У середині 90-х років XIX століття вона змінювалася часом громадського підйому, пожвавлення визвольного руху, пробудження весняних передчуттів близьких змін. А. П. Чехов відчував, що Росія стоїть на розломі епох, на межі краху старого світу, чув виразний гомін голосів оновлення життя. З цією новою атмосферою рубіжне-сті, перехідності, кінця і початку епох на межі XIX-XX століть і пов’язане народження зрілої драматургії Чехова, тих чотирьох великих творів для сцени – Чайка, Дядя Ваня, Три сестри, Вишневий сад , – які зробили переворот у світовій драматургії.

Чайка (1896)-твір для самого Чехова найбільш автобіографічний, особисте (мова йде не про прямі життєвих відповідностях героїв п’єси з людьми, близькими Чехову, не про тих чи інших прототипах, яких так наполегливо намагається понині встановити літературознавство, а скоріше про ліричному самовираженні автора). У п’єсі, написаній у маленькому меліховського флігелі, Чехов, мабуть, вперше так відверто висловив свою життєву і естетичну позицію.

Це п’єса і про людей мистецтва, про муки творчості, про неспокійних, бентежних молодих художників і про самовдоволено-ситому старше покоління, охороняючому завойовані позиції. Це п’єса і про любов (багато розмов про літературу, мало дії, п’ять пудів любові, – жартував Чехов), про нерозділеному почуття, про взаємне нерозуміння людей, жорстокої невлаштованості особистих доль. Нарешті, це п’єса і про болісних пошуках істинного сенсу життя, загальної ідеї, цілі існування, певного світогляду, без якого життя – суцільна мука, жах. На матеріалі мистецтва Чехов говорить тут про все людське існування, поступово розширюючи кола художнього дослідження дійсності П’єса розвивається як поліфонічне, багатоголосний, багатомоторні твір, в якому звучать різні голоси, перехрещуються різні теми, сюжети, долі, характери. Всі герої співіснують рівноправно: немає доль головних і побічних, то один, то інший герой виходить на перший план, щоб потім піти у тінь. Очевидно, тому неможливо, та навряд чи потрібно виділяти головного героя Чайки. Питання це не безперечний. Був час, коли героїнею безсумнівно була Ніна Зарічна, пізніше героєм став Треплєв. У якомусь спектаклі вперед висувається образ Маші, в іншому все собою затьмарюють Аркадіна і Тригорін.

При всьому тому цілком очевидно, що всі симпатії Чехова на стороні молодого, що шукає покоління, тих, хто тільки входить у життя. Хоча й тут він бачить різні, неслівающіеся шляху. Молода дівчина, яка виросла в старій дворянській садибі на березі озера, Ніна Зарічна і недовчений студент в пошарпаному піджаку Костянтин Треплєв – обидва прагнуть потрапити в чарівний світ мистецтва. Вони починають разом: дівчина грає в п’єсі, яку написав закоханий у неї талановитий юнак. П’єса дивна, абстрактна, в ній йдеться про одвічне конфлікті духу і матерії. Потрібні нові форми! – Проголошує Треплєв. – Нові форми потрібні, а якщо їх немає, то краще нічого не потрібно! У вечірньому саду поспішно збита сцена. Декорацій ніяких – відкривається вид прямо на озеро. І схвильований дівочий голос упускає дивні слова: Люди, леви, орли і куріпки, рогаті олені, гуси, павуки, словом, все життя, всі жит ні, все життя, завершивши сумне коло, згасли … Холодно, холодно, холодно. Порожньо, порожньо, порожньо … Може бути, це народжується новий витвір мистецтва …

Але п’єса залишається недоігранной. Мати Треплева, знаменита актриса Аркадіна, демонстративно не бажає слухати цей декадентський маячня. Представлення зірвано. Так оголюється несумісність двох світів, двох поглядів на життя і двох позицій у мистецтві. Ви, рутінеров, захопили першість у мистецтві і вважаєте законним і справжнім лише те, що робите ви самі, а інше ви гнітить і душите! – Повстає Треплєв проти матері і процвітаючого письменника Тріга-рина. – Не визнаю я вас! Не визнаю ні тебе, ні його!

У цьому конфлікті проступає кризова ситуація в російській мистецтві і в житті кінця XIX століття, коли старе мистецтво розладналося, а нове ще не налагодилося (Н. Берковський). Старий класичний реалізм, в якому наслідування природі перетворилося на самоціль (люди їдять, п’ють, люблять, ходять, носять свої піджаки), виродився лише в спритне технічне ремесло.

Мистецтво нового, прийдешнього століття народжується в муках, і шляхи його ще не ясні. Треба зображувати життя не такою, як вона є, і не такою, як повинна бути, а такою, як вона представляється в мріях – ця програма Треплева звучить поки як туманна і претензійна декларація. Він зі своїм талантом відштовхнувся від старого берега, але ще не пристав до нового. І життя без певного світогляду перетворюється для молодого шукача в ланцюг безперервних мук.

Втрата загальної ідеї, – бога живого людини роз’єднує людей перехідною snoyrf. Контакти порушуються, кожен існує сам по собі, поодинці, не здатний до розуміння іншого. Тому так особливо безнадійно тут почуття кохання: все люблять, але всі подобались і всі нещасні. Ніна не може ні зрозуміти, ні полюбити Треплева, він, у свою чергу, не помічає відданою, терплячою любові Маші. Ніна любить Три-Горіна, але той кидає її. Аркадіна останнім зусиллям волі утримує Тригоріна біля себе, але любові між ними давно немає. Поліна Андріївна постійно страждає від байдужості Дорна, вчитель Медведенко – від черствості Маші …

Неконтактність загрожує обернутися не тільки байдужістю та черствістю, але навіть зрадою. Так бездумно зраджує Треплева Ніна Зарічна, коли стрімголов кинувся услід за Тригоріна, за гучної славою. (І може бути, з цього Чехов у фіналі не робить її переможницею.) Так мати здатна зрадити сина, стати його ворогом, не помітити, що він стоїть на межі самогубства.

Допоможіть ж мені. Допоможіть, а то я зроблю дурість, я насме над своїм життям, зіпсую її … – Молить Маша доктора Дорна, зізнаючись йому у своїй любові до Костянтина. Як все нервові! І скільки любові … О, чаклунське озеро! Але що ж я можу зробити, дитино? Що? Що? Питання залишається без відповіді. Ось в чому драма безсловесності, несумісності людей в цій сумній ліричної комедії Чехова.

Хоча п’єса ця названа комедією (ось ще одна загадка Чехова-драматурга), в ній мало веселого. Вся вона перейнята ловлення вітру, тривогами взаємного нерозуміння, нерозділеного почуття, загальної незадоволеністю. Навіть самий, здавалося б, благополучна людина – відомий письменник Григорій і той таємно страждає від невдоволення своєю долею, своєю професією. Далеко від людей він буде мовчазно сидіти з вудками біля річки, а потім раптом прорветься в істинно чеховському монолозі, і стане ясно, що навіть ця людина теж, по суті, нещасливий і самотній.

Словом, сумну комедію написав Чехов – до болю, до крику, до пострілу доходить тут відчуття загальної невлаштованості життя. Чому ж у такому разі п’єса названа Чайкою? І чому при читанні її нас охоплює і підкоряє особливе почуття поетичності всій її атмосфери? Швидше за все тому, що Чехов витягує поезію з самої невлаштованості життя.

Символ Чайки розшифровується як мотив вічного тривожного польоту, стимул руху, пориву вдалину. Не банальний сюжет для невеликого оповідання витягував письменник з історії з підстреленої чайкою, а епічно широку тему гіркою незадоволеності життям, що будить тягу, ловлення, тугу про краще майбутнє. Тільки через страждання приходить Ніна Зарічна до думки про те, що головне – не слава, не блиск, не те, про що вона колись мріяла, а вміння терпіти. Умій нести свій хрест і віруй – цей вистражданий заклик до мужнього терпінню відкриває трагічного образу Чайки повітряну перспективу, політ у майбутнє, не замикає її історично окресленим часом і простором, ставить не крапку, а три крапки у її долі.



Схожі твори: