Головна Головна -> Твори -> Твір для початкових класів: Це щастя, що існують шпигуни-ласуни

Твір для початкових класів: Це щастя, що існують шпигуни-ласуни


Ось воно перед нами, місто пряників Пульзніц, розташоване серед височин Айербергу, Шведенштейну та Охорнер Бергу. Униз від сільської вулиці з’являється воно густим плетивом червоних гострих дахів. Ми хочемо спуститись до нього, бо воно ховає в собі багато таємниць. У восьми пряничних пекарнях та у народному підприємстві печуть тут протягом року мешканці Пульзніца свої пряники. Додаток до назви Ріенег мають маленькі пряники, тому що у середні віки всі цінні іноземні прянощі, які кладуть у пряник, зібрано називались РіеИег. Справжнього перцю, у всякому випадку, тут не було. Вони можуть називатися також ЬеЬІшсЬеп, оскільки староверхньонімецьке ЬеЬ позначало також трави та ліки. їх використовували для випікання маленьких пряників. Сьогодні «перчені пряники» та пряники – це те ж саме.

Боротьба за таємницю правильної суміші прянощів для пряників почалася у Нюрнберзі. Це було там навіть державною таємницею, оскільки, вражаючи рідкісним смаком пряників, місто справляло дружелюбне враження на високоповажних гостей. Пряники надсилались також до політично важливих замків та фортець. Щоб захиститись від копіювання, нюрнбергці розповсюджували легенду, що пряники потребують особливо пряного повітря, м’якої води та найсолодшого меду, який бджоли можуть зібрати тільки у лісах під Нюрнбергом. Але апетит до солодощів та добрі справи ніколи не зупинялися перед легендами. Шпигуни-ласуни рознесли нюрнберзьку таємницю по всьому світу. Так у 1558 вона дійшла до Пульзніця. Хоч повітря там сьогодні не зовсім природно чисте та замість бджолиного меду використовується сироп чи штучний мед, ремесло успішно підтримується. Кристіан Гюблер, власник найстарішої пекарні пряників, є старшиною серед пекарів пряників. Він відкриє нам таємницю, що робить пульзніцькі пряники такими смачними.

Ми відчуваємо таємничі натяки особливого аромату в усіх кутках його маленького будинку. «Намагання робити з усього таємницю сьогодні вже не існує», – стверджує майстер Губнер. – Всі додатки містяться у нашому каталозі рецептів: гвоздика, фенхель, аніс, кардамон, коріандр». А кількість? Таємниця суміші? Майстер сміється: «Урівноважена гармонія має виникнути. Ніщо не може виділятися за смаком. Це – пульзніцька школа». А чи можуть підмайстри дивитися при змішуванні? «Краще, коли їх немає поруч», – бурчить майстер тихо. Попався. Ми нюхаємо червоно-коричневий порошок, який пахне усім. Але нічим особливо – саме гармонічно. Як же дістатися гармонії смаку пряника, залишається прихованим за лукавою посмішкою знавця. Про важку боротьбу на «пряничному фронті» можна прочитати у старих хроніках. Так, у 1675 році дійшла справа до відомої пряничної суперечки між радою міста Каменц та двома пульзніцькими пекарями. Через два роки врешті було вирішено, що мешканцям Пульзніца дозволяється продавати на всіх щорічних ярмарках у Каменці свої пряники.

Народне підприємство випускає щорічно більш ніж 200 тон пряників. Це – більш мільйона пакунків пряників. Вже з квітня починають працювати на Різдво. Тут, врешті, ми хочемо дізнатися рецепт, що залишився б між нами – читачами. Ми обережно запитуємо. Майстер-пекар зсовує білу шапку на потилицю та дивиться довго на нас: «Сказати я, звісно, міг би, але записувати Ви не можете. Це цікавить багатьох. 35 000 марок коштує тонна цих прянощів, а нам потрібно 16 тонн щорічно». Він розповідає про пряники з таким самим благоговінням, як майстер Губнер. Та обходить ту ж саму тему – таємницю.

Місто пряників нічого не зрадить. Наліт таємниці йому дуже пасує, робить аромат їх пекарень ще дурманіше. Ми залишаємо вузькі, криві провулки, та першого разу стаємо задоволені, що ми не отримали відповіді на питання.



Схожі твори: