Головна Головна -> Твори -> ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ ТВОРЧІСТЬ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ ТВОРЧІСТЬ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ


З журбою радість обнялась…
В сльозах, як в жемчугах, мій сміх.
І з дивним ранком ніч злилась,
І як мені розняти їх?!
В обіймах з радістю журба.
Одна летить, друга спиня…
І йде між ними боротьба,
І дужчий хто — не знаю я..
1906
Ці рядки написані ще досить молодою людиною. Але вони відзначені справжньою мудрістю, неоднозначним сприйняттям світу, в якому не існує легких відповідей на запитання буття. І Олександр Олесь (1878— 1944) напружено шукав їх усе життя. Олександр Іванович Кандиба народився на Сумщині. Ім’я Олександр Олесь дала йому наречена Віра Свадковська в 1906 р. Залишившись в 11 років без батька, він уже тоді, мабуть, відчув, як це насправді буває: «З журбою радість обнялась».». Потяг до навчання, до праці взагалі виявився в тому, що юнак наполегливо займався самоосвітою. Вивчав іноземні мови, знайомився зі світовою літературою, організовував драматичні гуртки, брав участь у виставах, писав вірші. Перший із них створив у 9 років. З дитинства поет виніс любов до чарівного краю, у якому жив з матір’ю і двома сестричками. В автобіографії він напише: «…все, що я бачив там, у степу, в саду, на річці (Суда), здається мені суцільною казкою природи». Навчався у хліборобській школі, ветеринарному інституті в Харкові.
Вихід у світ першої збірки О. Олеся «З журбою радість обнялась» (Петербург, 1907 р.) приніс йому поетичну славу. Леся Українка зізналася, «що він випередив її яко ліричний поет». М. Зеров відзначив: «Свіжість поетичних образів, плавність і легкість вірша…». У 1903 р. на відкритті пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві О. Олесь зустрівся з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Михайлом Старицьким. Незабутні враження змусили його задуматися над сучасним станом української культури, мови, над необхідністю духовного та національного відродження Батьківщини. Надії на це поет пов’язує з революцією 1905 р., коли відбувся його дебют: в одеському альманасі «Багаття» був надрукований вірш «Парубоцькі літа — то бурхливий поток». Дійсно, революція викликала в емоційної, вразливої молодої людини піднесений настрій. Олесь бере участь у мітингах, перекладає на українську мову революційні пісні — «Варшав’янку», «Марсельєзу», «Сміло в ногу рушайте», «В неволі скатований люд», закликає людей відстоювати своє право на волю. Романтичне світосприйняття в поезіях О. Олеся поєднується з реалістичним відображенням народного життя в царській «тюрмі народів». Поет продовжує традиції Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. Творчість Кобзаря він знав прекрасно, і Шевченкові образи були з ним протягом усього життя.
Хтось ударив без жалю
по серці моїм. —
І забилося серце в вогні
золотім….
І посипались іскри ясні,
І в дзвінкі обернулись пісні.
Лірик, співець кохання перетворився на поета-громадянина з мужнім власним голосом. У ньому звучали радість пробудження, надії на оновлення і вболівання за свій народ.
Ще в нас вогонь не згас в- грудях.
Ще має наш народний стяг.
І тільки січі прийде час,
Злетяться враз мільйони нас.
Від крові дух наш охмелів
І впав; і спав віки без снів;
А вдарить грім з народних хмар —
І знищить хижих яничар.
Поет вірить у здатність простих людей позбутися кайданів, не бути рабами:
Вони — обідрані, розбуті.
Сліпі, голодні і німі,
В кайдани, в сталь міцну закуті,
В кривавих ранах і ярмі, —
Сьогодні більше не раби:
Лунають гасла боротьби!
Братерство, рівність, земля і воля — ці гасла приваблюють його в революції. Академік М. Жулинський у книзі «Із забуття — в безсмертя» пише: «Народну славу поетові створили і назавжди утвердили пісні та поетичні скорботи періоду революції 1905—1907 років і Лютневої революції 1917 року. Митець зумів з великою експресивною напругою «переплавити» народні переживання і сподівання в болісно-вразливій своїй душі і потужно, зі щирою емоційною сповідальністю вилити це в поетичних образах, символічних асоціаціях та музичних ритмах. Він пережив і світлі надії рідного народу на соціальне та національне визволення, і трагічні поразки першої російської революції, оплакав загиблих та загорівся новим, зігрітим революційними загравами гнівом супроти насильства й тиранії».
Ми не зложимо зброї своєї…
Дужі в нас і бажання, і гнів.
Ми здобудемо землю і волю
І загоїмо рани віків.
Після поразки революції О. Олесь болісно переживав репресії, чорносотенні погроми уряду, мовчання та байдужість сучасників. Його гнів спрямований проти відступників, котрі відреклися від мови і культури українського народу, потоптали його національну гідність і права. Поет покладає надії на своє слово, яке може стати справжнім мечем:
О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним…
Його вірші цього періоду співзвучні із знаменитим «Посланієм» Т. Г. Шевченка. А вже за 5 років після публікації першого вірша відомий український учений-літературознавець С. Єфремов писав: «Обурення проти насильства, гніву за скривджених повно в поезіях О. Олеся 1905—1907 років, і в них він дає такі гарні зразки громадянської, справді високої поезії, до якої після Т. Шевченка ніхто так високо не піднімавсь на Україні. О. Олесь ще раз наочно показав, що громадянські мотиви анітрохи не зв’язують крил і не заважають справжньому поетові, не приборкують його творчого натхнення…».
У вірші «Айстри» (1905) революція постає в алегоричних образах:
Опівночі айстри в саду розцвіли…
Умились росою, вінки одягли,
І стали рожевого ранку чекать,
І в райдугу барвів життя убирать…
І марили айстри в розкішнім півсні
Про трави шовкові, про сонячні дні,
І в мріях ввижалась їм казка ясна,
Де квіти не в’януть, де вічна весна….
Так марили айстри в саду восени.
Так марили айстри і ждали весни…
А ранок стрівав їх холодним дощем,
І плакав десь вітер в саду за кущем..
І вгледіли айстри, що вколо — тюрма…
. І вгледіли айстри, що жити дарма, —
Схилились і вмерли… І тут, як на сміх.
Засяяло сонце над трупами їх!..
Віра в те, що сонце засяє, а всі загиблі герої залишаться в пам’яті нащадків, надає віршу оптимістичного звучання. Адже причина поразки, смерті «чудових квітів», у тому, що вони розцвіли передчасно, вночі За мелодійністю «Айстри» нагадують вірш Л. Глібова «Журба». Заклик до революційної боротьби та інтернаціональні мотиви, утвердження віри в перемогу народу та осудження гнобительської політики царизму, чорносотенних погромів, захист національної культури, рідного слова та роль поета в суспільному житті — все це складало зміст поезій О. Олеся в період революції 1905—1907 рр.
По закінченні навчання пошуки творчої роботи ні до чого не призвели і поет змушений працювати за фахом. Робота на київських бойнях ветеринарним лікарем не могла його задовольнити. У 1912 р. він виїжджає до Австрії та Італії, на Гуцульщині зустрічається з ї. Франком, О. Кобилянською. Водночас продовжується напружена поетична праця. Виходять одна за одною книги його поезій, які він позначає римськими цифрами: II — 1909 рі, ІІІ – 1911, IV – 1914, V – 1917 р. У січні 1919 р. він здав до друку VI книгу віршів, але читач її не отримав.
Знову стають бадьорими та радісними його поезії у дні Лютневої революції 1917 р., яку митець зустрічає з надією на остаточне визволення народу. У передмові до однієї із своїх збірок О. Олесь писав: «У той час, коли ся книжка була уже зложена, в Росії відбулись події величезної ваги, історичного значення. Упали мури російської темниці, і на поріг вийшла з сонячною усмішкою невольниця Воля_». І до неї він звертається у віршах:
Воля? Воля!? Сниться, може?
Друже! Брате! Говори!
Що? Народ? Солдати?! Боже!
Бій… червоні прапори!
………………………..
Марсельєзу! Швидше б ранок!
Чом так тихо на селі?!
На дзвіницю! Вже світанок!
Люди! Воля на землі!
Водночас майстра не залишає тривога у зв’язку з братовбивчою боротьбою, що розгорнулася в країні:
Де ти, де ти, свято згоди?
Чи не час прийти тобі? —
Задихаються народи
В братовбивчій боротьбі.
Митець і оспівує, і оплакує революцію, бо зляканий її стихією припливів і відпливів, прагненням революціонерів експериментувати над живим народним організмом.
Талант поета відзначали тоді всі літературні критики. Саме він, на думку М. Зерова, дозволяє йому авторитетно репрезентувати українську поезію, як В. Винниченку нашу прозу. Більш того, Михайло Грушевський вважав, що про О. Олеся слід говорити як про «найбільшого з нині живущих поетів на Україні».
У 1919 р. О. Олесь виїхав за кордон. Здавалося, ненадовго, а вийшло назавжди. Відень, Берлін, Прага — місця проживання поета, але думки, спогади, надії, минуле і майбутнє — все було пов’язане з Україною. У Києві залишилася дружина з сином, за якими він дуже сумував. З 1923 р. живе в Чехословаччині, тут, на Ольшанському кладовищі у Празі, поет похований. За могилою доглядає син Олесь Кандиба. Поруч — могили російських письменників, зокрема Аркадія Аверченка, матері Володимира Набокова — Гелени Набокової. Якою трагедією стала для них еміграція — важко сказати. А ось для О. Олеся, і про це свідчить насамперед його поезія, вона — невгамовний біль, печаль, відчуття нудьги і самотності. Цими настроями пройнята перша «закордонна збірка» — «Чужина» (Відень, 1919). У 1927 р. він напише:
Чужина — могила, чужина —
труна.
Душа на чужині, як чайка
сумна, —
Літає і квилить в сльозах
без гнізда:
Навік його змила бурхлива вода.
Україна залишається для митця святинею:
Душа розірвана, як рана…
Бальзам далеко так, як сонце,
А сонце, сонце, як і щастя,
Там, там, лише в краю коханім.
У часи голодомору 1921 р. поет працює в закордонному українському товаристві у справах надання допомоги голодуючим. І знову благає:
О, принесіть як не надію,
То крихту рідно? Землі…
Я притулю до уст її
І так застигну, так зомлію..
Водночас він дуже критично ставиться до представників еміграції, що оточували його, до самого себе, розчарованого і зневіреного. У ці роки виходять такі книжки О. Олеся: «Княжі часи. Минуле України в піснях» (1930), збірка гостросатиричних творів «Перезва» (1921), спрямована проти політичної еміграції, «Поезії, кн. X» (1930), «Кому повім печаль мою» (1931), «Маска» (вірші 1922 — 1944 р.), драматичні поеми й етюди. Але колишньої радості творчої праці вже не було. Останні роки життя були дуже сумні: фашисти захопили Прагу, надійшла звістка про загибель сина Олега, замордованого у концтаборі Заксенхаузен.
Протягом 1917—1930 рр. вийшло три книжки поета російською мовою. М. Горький писав до Олеся: «Я заочно знайомий з Вами. М. М. Коцюбинський часто і славно говорить про Вас, читав мені ваші вірші». А потім, з 1930 по 1957 роки, його вірші не друкувалися. М. Жулинський запитує: «Чому так сталося? Чим завинив майстер перед своїм народом? Переконаний: нічим він не завинив, народ його не карав осудом, не обійшов забуттям. Намагався покарати поета сталінізм, відлучаючи його творчість від історії української літератури, вилучаючи із масових бібліотек його книги і забороняючи їх друк. Олесь завинив перед своїм народом лише тим, що не розділив із ним страхіття голоду 1932—1933 років, жахи сталінського беззаконня, ненависної фашистської окупації. Та він себе жорстоко і покарав. Покарав тим, що 1919 р. залишив рідний край і опинився на чужині».
Ліричні твори поета відзначаються музикальністю, милозвучністю. Після Т. Шевченка О. Олесь — другий поет за кількістю творів, які покладено на музику. До них створили музику М. Лисенко, К. Стеценко, С Людвич, А. Кос-Анатольський, Д, Ревуцький, Г. Вірьовка, Білаш, Г. Майборода — загалом близько 80 композиторів. О. Олесь писав і для дітей, перекладав з російської, білоруської, грузинської, англійської, німецької, польської, болгарської та сербської мов. Своїм учителем його вважали В, Сосюра і П. Тичина.
Поезія «Чари ночі» (1904) увійшла до його вже згадуваної збірки «З журбою радість обнялась» і стала справжнім гімном життю, весні, коханню, що не може залишити байдужими молодих. Дослідник В. Яременко ак висловився про вірш О. Олеся: «Сміються, плачуть солов’ї» — це поезія, красу якої можна порівняти з красою квітів: є квіти, до яких не можна доторкнутись навіть люблячою рукою. Від дотику вони в’януть, Такі інтимні поезії О. Олеся. Настрій більшості з них просто неможливо передати. При спробі перекласти його на мову прози він в’яне і зникає…».
Чари ночі
Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодість не буде!
Ти не дивись, що буде там —
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.
На мені єдиний запиши
Свій сум, думки і горе —
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.
Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмелій, впиваайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.
Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі
Лист квітці рвійно шелестить.
Траві струмок воркоче.
Відбились зорі у воді.
Летять до хмар тумани…
Тут ллються пахощі густі.
Там гнуться верби п’яні.
Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, —
Гори! — життя єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла.
Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.
І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості,
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.
Загине все без вороття:
Що візьме час, що люди.
Погасне в серці багаття,
І захолонуть груди.
І схочеш ти вернуть собі.
Як Фауст, дні минулі…
Та знай: над нас — боги скупі.
Над нас — глухі й нечулі…»
……………………………….
Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодість не буде».

З журбою радість обнялась…
В сльозах, як в жемчугах, мій сміх.
І з дивним ранком ніч злилась,
І як мені розняти їх?!
В обіймах з радістю журба.
Одна летить, друга спиня…
І йде між ними боротьба,
І дужчий хто — не знаю я..
1906
Ці рядки написані ще досить молодою людиною. Але вони відзначені справжньою мудрістю, неоднозначним сприйняттям світу, в якому не існує легких відповідей на запитання буття. І Олександр Олесь (1878— 1944) напружено шукав їх усе життя. Олександр Іванович Кандиба народився на Сумщині. Ім’я Олександр Олесь дала йому наречена Віра Свадковська в 1906 р. Залишившись в 11 років без батька, він уже тоді, мабуть, відчув, як це насправді буває: «З журбою радість обнялась».». Потяг до навчання, до праці взагалі виявився в тому, що юнак наполегливо займався самоосвітою. Вивчав іноземні мови, знайомився зі світовою літературою, організовував драматичні гуртки, брав участь у виставах, писав вірші. Перший із них створив у 9 років. З дитинства поет виніс любов до чарівного краю, у якому жив з матір’ю і двома сестричками. В автобіографії він напише: «…все, що я бачив там, у степу, в саду, на річці (Суда), здається мені суцільною казкою природи». Навчався у хліборобській школі, ветеринарному інституті в Харкові.
Вихід у світ першої збірки О. Олеся «З журбою радість обнялась» (Петербург, 1907 р.) приніс йому поетичну славу. Леся Українка зізналася, «що він випередив її яко ліричний поет». М. Зеров відзначив: «Свіжість поетичних образів, плавність і легкість вірша…». У 1903 р. на відкритті пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві О. Олесь зустрівся з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Михайлом Старицьким. Незабутні враження змусили його задуматися над сучасним станом української культури, мови, над необхідністю духовного та національного відродження Батьківщини. Надії на це поет пов’язує з революцією 1905 р., коли відбувся його дебют: в одеському альманасі «Багаття» був надрукований вірш «Парубоцькі літа — то бурхливий поток». Дійсно, революція викликала в емоційної, вразливої молодої людини піднесений настрій. Олесь бере участь у мітингах, перекладає на українську мову революційні пісні — «Варшав’янку», «Марсельєзу», «Сміло в ногу рушайте», «В неволі скатований люд», закликає людей відстоювати своє право на волю. Романтичне світосприйняття в поезіях О. Олеся поєднується з реалістичним відображенням народного життя в царській «тюрмі народів». Поет продовжує традиції Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. Творчість Кобзаря він знав прекрасно, і Шевченкові образи були з ним протягом усього життя.
Хтось ударив без жалю
по серці моїм. —
І забилося серце в вогні
золотім….
І посипались іскри ясні,
І в дзвінкі обернулись пісні.
Лірик, співець кохання перетворився на поета-громадянина з мужнім власним голосом. У ньому звучали радість пробудження, надії на оновлення і вболівання за свій народ.
Ще в нас вогонь не згас в- грудях.
Ще має наш народний стяг.
І тільки січі прийде час,
Злетяться враз мільйони нас.
Від крові дух наш охмелів
І впав; і спав віки без снів;
А вдарить грім з народних хмар —
І знищить хижих яничар.
Поет вірить у здатність простих людей позбутися кайданів, не бути рабами:
Вони — обідрані, розбуті.
Сліпі, голодні і німі,
В кайдани, в сталь міцну закуті,
В кривавих ранах і ярмі, —
Сьогодні більше не раби:
Лунають гасла боротьби!
Братерство, рівність, земля і воля — ці гасла приваблюють його в революції. Академік М. Жулинський у книзі «Із забуття — в безсмертя» пише: «Народну славу поетові створили і назавжди утвердили пісні та поетичні скорботи періоду революції 1905—1907 років і Лютневої революції 1917 року. Митець зумів з великою експресивною напругою «переплавити» народні переживання і сподівання в болісно-вразливій своїй душі і потужно, зі щирою емоційною сповідальністю вилити це в поетичних образах, символічних асоціаціях та музичних ритмах. Він пережив і світлі надії рідного народу на соціальне та національне визволення, і трагічні поразки першої російської революції, оплакав загиблих та загорівся новим, зігрітим революційними загравами гнівом супроти насильства й тиранії».
Ми не зложимо зброї своєї…
Дужі в нас і бажання, і гнів.
Ми здобудемо землю і волю
І загоїмо рани віків.
Після поразки революції О. Олесь болісно переживав репресії, чорносотенні погроми уряду, мовчання та байдужість сучасників. Його гнів спрямований проти відступників, котрі відреклися від мови і культури українського народу, потоптали його національну гідність і права. Поет покладає надії на своє слово, яке може стати справжнім мечем:
О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним…
Його вірші цього періоду співзвучні із знаменитим «Посланієм» Т. Г. Шевченка. А вже за 5 років після публікації першого вірша відомий український учений-літературознавець С. Єфремов писав: «Обурення проти насильства, гніву за скривджених повно в поезіях О. Олеся 1905—1907 років, і в них він дає такі гарні зразки громадянської, справді високої поезії, до якої після Т. Шевченка ніхто так високо не піднімавсь на Україні. О. Олесь ще раз наочно показав, що громадянські мотиви анітрохи не зв’язують крил і не заважають справжньому поетові, не приборкують його творчого натхнення…».
У вірші «Айстри» (1905) революція постає в алегоричних образах:
Опівночі айстри в саду розцвіли…
Умились росою, вінки одягли,
І стали рожевого ранку чекать,
І в райдугу барвів життя убирать…
І марили айстри в розкішнім півсні
Про трави шовкові, про сонячні дні,
І в мріях ввижалась їм казка ясна,
Де квіти не в’януть, де вічна весна….
Так марили айстри в саду восени.
Так марили айстри і ждали весни…
А ранок стрівав їх холодним дощем,
І плакав десь вітер в саду за кущем..
І вгледіли айстри, що вколо — тюрма…
. І вгледіли айстри, що жити дарма, —
Схилились і вмерли… І тут, як на сміх.
Засяяло сонце над трупами їх!..
Віра в те, що сонце засяє, а всі загиблі герої залишаться в пам’яті нащадків, надає віршу оптимістичного звучання. Адже причина поразки, смерті «чудових квітів», у тому, що вони розцвіли передчасно, вночі За мелодійністю «Айстри» нагадують вірш Л. Глібова «Журба». Заклик до революційної боротьби та інтернаціональні мотиви, утвердження віри в перемогу народу та осудження гнобительської політики царизму, чорносотенних погромів, захист національної культури, рідного слова та роль поета в суспільному житті — все це складало зміст поезій О. Олеся в період революції 1905—1907 рр.
По закінченні навчання пошуки творчої роботи ні до чого не призвели і поет змушений працювати за фахом. Робота на київських бойнях ветеринарним лікарем не могла його задовольнити. У 1912 р. він виїжджає до Австрії та Італії, на Гуцульщині зустрічається з ї. Франком, О. Кобилянською. Водночас продовжується напружена поетична праця. Виходять одна за одною книги його поезій, які він позначає римськими цифрами: II — 1909 рі, ІІІ – 1911, IV – 1914, V – 1917 р. У січні 1919 р. він здав до друку VI книгу віршів, але читач її не отримав.
Знову стають бадьорими та радісними його поезії у дні Лютневої революції 1917 р., яку митець зустрічає з надією на остаточне визволення народу. У передмові до однієї із своїх збірок О. Олесь писав: «У той час, коли ся книжка була уже зложена, в Росії відбулись події величезної ваги, історичного значення. Упали мури російської темниці, і на поріг вийшла з сонячною усмішкою невольниця Воля_». І до неї він звертається у віршах:
Воля? Воля!? Сниться, може?
Друже! Брате! Говори!
Що? Народ? Солдати?! Боже!
Бій… червоні прапори!
………………………..
Марсельєзу! Швидше б ранок!
Чом так тихо на селі?!
На дзвіницю! Вже світанок!
Люди! Воля на землі!
Водночас майстра не залишає тривога у зв’язку з братовбивчою боротьбою, що розгорнулася в країні:
Де ти, де ти, свято згоди?
Чи не час прийти тобі? —
Задихаються народи
В братовбивчій боротьбі.
Митець і оспівує, і оплакує революцію, бо зляканий її стихією припливів і відпливів, прагненням революціонерів експериментувати над живим народним організмом.
Талант поета відзначали тоді всі літературні критики. Саме він, на думку М. Зерова, дозволяє йому авторитетно репрезентувати українську поезію, як В. Винниченку нашу прозу. Більш того, Михайло Грушевський вважав, що про О. Олеся слід говорити як про «найбільшого з нині живущих поетів на Україні».
У 1919 р. О. Олесь виїхав за кордон. Здавалося, ненадовго, а вийшло назавжди. Відень, Берлін, Прага — місця проживання поета, але думки, спогади, надії, минуле і майбутнє — все було пов’язане з Україною. У Києві залишилася дружина з сином, за якими він дуже сумував. З 1923 р. живе в Чехословаччині, тут, на Ольшанському кладовищі у Празі, поет похований. За могилою доглядає син Олесь Кандиба. Поруч — могили російських письменників, зокрема Аркадія Аверченка, матері Володимира Набокова — Гелени Набокової. Якою трагедією стала для них еміграція — важко сказати. А ось для О. Олеся, і про це свідчить насамперед його поезія, вона — невгамовний біль, печаль, відчуття нудьги і самотності. Цими настроями пройнята перша «закордонна збірка» — «Чужина» (Відень, 1919). У 1927 р. він напише:

Чужина — могила, чужина —
труна.
Душа на чужині, як чайка
сумна, —
Літає і квилить в сльозах
без гнізда:
Навік його змила бурхлива вода.
Україна залишається для митця святинею:
Душа розірвана, як рана…
Бальзам далеко так, як сонце,
А сонце, сонце, як і щастя,
Там, там, лише в краю коханім.
У часи голодомору 1921 р. поет працює в закордонному українському товаристві у справах надання допомоги голодуючим. І знову благає:
О, принесіть як не надію,
То крихту рідно? Землі…
Я притулю до уст її
І так застигну, так зомлію..
Водночас він дуже критично ставиться до представників еміграції, що оточували його, до самого себе, розчарованого і зневіреного. У ці роки виходять такі книжки О. Олеся: «Княжі часи. Минуле України в піснях» (1930), збірка гостросатиричних творів «Перезва» (1921), спрямована проти політичної еміграції, «Поезії, кн. X» (1930), «Кому повім печаль мою» (1931), «Маска» (вірші 1922 — 1944 р.), драматичні поеми й етюди. Але колишньої радості творчої праці вже не було. Останні роки життя були дуже сумні: фашисти захопили Прагу, надійшла звістка про загибель сина Олега, замордованого у концтаборі Заксенхаузен.
Протягом 1917—1930 рр. вийшло три книжки поета російською мовою. М. Горький писав до Олеся: «Я заочно знайомий з Вами. М. М. Коцюбинський часто і славно говорить про Вас, читав мені ваші вірші». А потім, з 1930 по 1957 роки, його вірші не друкувалися. М. Жулинський запитує: «Чому так сталося? Чим завинив майстер перед своїм народом? Переконаний: нічим він не завинив, народ його не карав осудом, не обійшов забуттям. Намагався покарати поета сталінізм, відлучаючи його творчість від історії української літератури, вилучаючи із масових бібліотек його книги і забороняючи їх друк. Олесь завинив перед своїм народом лише тим, що не розділив із ним страхіття голоду 1932—1933 років, жахи сталінського беззаконня, ненависної фашистської окупації. Та він себе жорстоко і покарав. Покарав тим, що 1919 р. залишив рідний край і опинився на чужині».
Ліричні твори поета відзначаються музикальністю, милозвучністю. Після Т. Шевченка О. Олесь — другий поет за кількістю творів, які покладено на музику. До них створили музику М. Лисенко, К. Стеценко, С Людвич, А. Кос-Анатольський, Д, Ревуцький, Г. Вірьовка, Білаш, Г. Майборода — загалом близько 80 композиторів. О. Олесь писав і для дітей, перекладав з російської, білоруської, грузинської, англійської, німецької, польської, болгарської та сербської мов. Своїм учителем його вважали В, Сосюра і П. Тичина.
Поезія «Чари ночі» (1904) увійшла до його вже згадуваної збірки «З журбою радість обнялась» і стала справжнім гімном життю, весні, коханню, що не може залишити байдужими молодих. Дослідник В. Яременко ак висловився про вірш О. Олеся: «Сміються, плачуть солов’ї» — це поезія, красу якої можна порівняти з красою квітів: є квіти, до яких не можна доторкнутись навіть люблячою рукою. Від дотику вони в’януть, Такі інтимні поезії О. Олеся. Настрій більшості з них просто неможливо передати. При спробі перекласти його на мову прози він в’яне і зникає…».
Чари ночі
Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодість не буде!
Ти не дивись, що буде там —
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.
На мені єдиний запиши
Свій сум, думки і горе —
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.
Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмелій, впиваайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.
Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі
Лист квітці рвійно шелестить.
Траві струмок воркоче.
Відбились зорі у воді.
Летять до хмар тумани…
Тут ллються пахощі густі.
Там гнуться верби п’яні.
Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, —
Гори! — життя єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла.
Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.
І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості,
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.
Загине все без вороття:
Що візьме час, що люди.
Погасне в серці багаття,
І захолонуть груди.
І схочеш ти вернуть собі.
Як Фауст, дні минулі…
Та знай: над нас — боги скупі.
Над нас — глухі й нечулі…»
……………………………….
Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодість не буде».



Схожі твори: